(відповідь українського журналіста російським історикам)

Але чи справді це так? Кожен, хто хоч побіжно знайомий із сучасною російською та українською історіографією, скаже, що ні. Адже в Україні сьогодні є такий відомий історик, як Петро Толочко, який публічно не визнає геноцид власного народу. А хто є у вас, панове Кондрашин і Михайло Дмітрієв, хто б на вищому науковому рівні визнав би його? Так, є Юрій Афанасьєв — мужній та чесний учений і людина. Але навіть він, на жаль, у вашій “демократичній Росії” сьогодні відважується лише на красномовне мовчання. Тобто як не крути, виходить одностайний “одобрямс” позиції Кремля, панове історики, саме у вас…
І Кондрашин, і Дмітрієв укотре демонструють підозрілу з точки зору самостійних учених одностайність, стверджуючи, що немає жодного більшовицького документа, який би засвідчував геноцид українців, тому й визнавати його геноцидом не можна.
 Виходить, і один, і другий в такому випадку не визнають і єврейського Голокосту, оскільки немає жодного фашистського документа, який би засвідчував потребу нищення євреїв за етнічною ознакою. Отож полемізувати з цими російськими гуманістами будь-якій порядній людині, зізнаюся, навіть ніяково.
 Проте дозволю собі пояснити цим ученим, що будь-який злочинний режим, як і банальні карні злочинці, думають про наслідки своїх діянь і чомусь не залишають автографів на місцях злочинів.
Тепер приділимо увагу окремим фраґментам публікації в “Дні” Михайла Дмітрієва, щоб згодом повністю зосередитися на полеміці з головним фахівцем Росії зі спростування факту більшовицького геноциду українців 1932—1933 рр. Віктором Кондрашиним.
Переконаний, що пан Дмітрієв як організатор майбутніх московських дискусій з приводу Голодомору публічно пообіцяв на сторінках “Дня” запрошувати українських журналістів, автора цього матеріалу не запросить. Хоч не знаю жодного українського журналіста, який би мав стільки публікацій на тему Голодомору в українській пресі (зокрема й у “Дні”), скільки маю їх я.
Одначе не запросить. І навіть якщо захоче це зробити, то люди із “суворим чесним поглядом” у тому ж таки МДУ (де я, до слова, свого часу навчався) порадять йому не робити цього, і він як справжній росіянин не забариться погодитися з ними.
Пан Дмітрієв пропонує українським ученим-історикам вести публічну дискусію з їхніми російськими колегами на сторінках “Дня” й на українських телеканалах. Хоч у цьому випадку йому, очевидно, етичніше було б запропонувати таку дискусію на сторінках, наприклад, “Известий” або “Комсомольской правды”, а також на каналі ОРТ. Однак гадаю, що вихований професор свідомо не робить цього й замість запрошення гостей з України сам “со товаріщі” напрошується в гості до нас.
Як ви думаєте, чому? Вагаєтеся? Ініціювати такого роду полеміку у всуціль “демократичних” російських ЗМІ (а це неминуче призведе до бродіння в умах росіян) сьогодні просто небезпечно, тому М. Дмітрієв не робить цього — хоч би для того, щоб залишитися після цього професором МДУ. Чи не так, пане Дмітрієв?
Ось, нарешті, дістався й до “неспростовних” квінтесенцій щодо Голодомору-негеноциду і самого Віктора Кондрашина.
Дивно, але для цього видатного російського історика світові авторитети в галузі дослідження Голодомору — зовсім не Стефан Куртуа, Норман Дейвіс, Роберт Конквест або Джеймс Мейс, а маловідома американка Д. Пеннер, яка не визнає Голодомору геноцидом українців.
Заздалегідь прошу вибачення в цієї шановної пані за те, що, можливо, її дід або прадід у комісарській шкірянці цей самий “вигаданий” українськими націоналістами Голодомор й організовував. Можливо, помиляюся. Однак серйозні дослідники Голодомору 1932—1933 рр., сподіваюся, розуміють, що ймовірність моєї помилки в цьому випадку не така вже й велика.
Дивує й тема наукової доповіді Віктора Кондрашина, з якою він об’їхав увесь світ: голод 1932—1933 рр. у Поволжі та СРСР. Що тут можна сказати: чи то Поволжя на той час не входило до складу імперії, чи то голод там був, за Кондрашиним, більший, ніж у нас…
Але головне не в цьому, а в тому, що, на думку шановного професора, тема голоду повинна не роз’єднувати українців і росіян (а чому й не білорусів?), а об’єднувати їх. І потрібна для цього лише дрібниця — відмовитися нам, українцям, від начебто вигаданого власного геноциду, і знову разом навіки зі “старшим братом”. Навіщо?
Мені більше до вподоби поради визнаного у світі соціолога Френсіса Фукуями і світлої пам’яті Папи Павла Іоанна IV, які пропонують нам об’єднатися саме на основі пам’яті про наш Голодомор-геноцид і, об’єднавшись, стати врешті повноцінними європейцями.
З точки зору здорового глузду, незрозумілий висновок пензенського професора про те, що під час будь-якої індустріалізації звичайно й цілком виправдано більшою мірою страждали без будь-якого геноциду саме зерновиробні райони імперії — слід розуміти, передусім Україна й Кубань.
Припустімо, що уряду більшовиків, який не бажав смерті своїм громадянам, найперше потрібен був хліб для його експорту. Тож чому в українців потрібно було відбирати весь хліб до останньої зернини, а росіянам — залишати мінімальні запаси? Невже лише тому, що в українців хліба було попервах більше? Дивна логіка.
Доводиться констатувати, що професор Кондрашин, який так завзято й усебічно доводить на сторінках “Дня”, що Голодомор ніяк не може бути геноцидом, просто не знайомий із семантикою цього слова. На його переконання, геноцид — це прагнення знищити ту чи іншу націю повністю. А ось згідно з положеннями статті 2 відповідної Конвенції ООН, геноцид — це умисне знищення лише частини етнічної або іншої соціальної групи. На щастя, людство не керується в цьому випадку переконаннями нашого великого знавця поняття геноцид із Пензи.
Професор Кульчицький уже пояснював йому відмінності більшовицького геноциду українців від фашистського геноциду євреїв. Певно, його колега Кондрашин цього так і не засвоїв. Тому спробую пояснити ще раз, як кажуть, на пальцях.
Отже, фашисти знищували євреїв лише за те, що ті євреї. Звичайна річ, завданням-максимум було їхнє повне знищення. Комуністи ж знищували українців не тому, що вони українці, а тому, що український селянин дуже відрізнявся за менталітетом від російського й ніяк не хотів вступати до колгоспу.
Зрозуміло, що більшовикам потрібно було перевиховати українського селянина голодною смертю його дітей і батьків, братів і сестер, а головне — передсмертними голодними муками й очікуванням неминучої смерті його самого. І таки перевиховали. Перевиховувати ж таким чином українських робітників, службовців і військовослужбовців у комуністів не було жодної потреби.
У цьому світлі стає зрозумілою й та продовольча допомога, яку отримало наполовину вимерле українське село, про яку пише у своїй статті Віктор Кондрашин. Вона стала надходити в Україну лише з червня 1933 року, коли мети в українському селі комуністи вже досягли. А ось чому цю допомогу не надали вчасно — на початку 1933 року (адже в обох варіантах це був би той-таки український хліб урожаю 1932 року), пан Кондрашин скромно замовчує (вважаючи, що українці могли харчуватися нормованим посівним зерном із Центру). Про це він не скаже ніколи, бо це все одно, що визнати факт геноциду. А це вже для його імперської свідомості — крамола.
Я чув розповіді десятків моїх літніх земляків (які, до слова, задокументовані), де вони стверджують, що більшовицькі холуї забирали в будинках їхніх батьків усе їстівне. Якщо для пана Кондрашина це “непереконливо”, то погодьтеся, що це вже його особиста проблема етичного плану.
Усі, хто пережив Голодомор, одностайно стверджують: за кілька кілометрів від їхніх сіл, у російських селах голоду не було. І вони з батьками ходили туди вимінювати на свої рушники й сорочки-вишиванки продукти.
Тепер спробую відповісти й на запитання професора Кондрашина, чому і в Росії в 1932—1933 рр. помирали люди, якщо в них комуністи не вилучали все їстівне.
По-перше, за переписом 1926 року, 75 % населення російської Кубані становили українці. Їх було понад половина й у Північно-Кавказькому краї загалом. І це той російський реґіон, де людські втрати від Голодомору були найсуттєвішими.
По-друге, я мав можливість розмовляти зі свідками голоду 1932—1933 рр. у російських селах Луганської області, розташованих у Станично-Луганському районі. Так, там помирали тоді переважно марґінальні елементи їхнього соціуму — п’яниці, сироти, нероби тощо. Помирали тому, що їхні односельці просто перестали подавати їм милостиню.
Однак усі ці жертви було поховано згідно з християнською традицією на цвинтарях, а не десятками й сотнями в братських могилах, як в українських селах, і їхня кількість незрівнянно менша.
Скажу більше: збираючи інформацію в мешканців Станично-Луганського району Луганщини, фіксували випадки, коли сюди 1933-го тікали від голодної смерті українці з Тарасівського й Міллерівського районів (де були цілі анклави українських сіл) Ростовської області Росії й знаходили тут порятунок. Тож Голодомор був і на Дону, але знов-таки головним чином для українців.
Професору Кондрашину, як і його колезі Дмітрієву, не завадило б знати, що кількість жертв Голодомору в українських селах у безліч разів перевищує кількість жертв Другої світової війни. Про це чітко й красномовно свідчать списки загиблих.
Знаючи ці факти, будь-яка порядна людина, не позбавлена співчуття до чужого горя, не може називати одну трагедію великими жертвами радянського народу у Великій Вітчизняній війні, а другу — лише труднощами й перегинами колективізації. Невже ви, хто належить до наукової еліти Росії, не відчуваєте відвертого цинізму в такому підході до історії України? Або ж для вас такої історії просто не існує?
У своїх висновках Віктор Кондрашин стверджує, що голоду ніхто заздалегідь не планував. Можливо, але Голодомор в Україні планували найретельніше. Так, ще 1931 року в українських селян комуністи конфіскували всі законно зареєстровані мисливські рушниці. Так, про всяк випадок, щоб батьки сімейств поводилися покірно, коли через рік-другий проінструктовані комісарами місцеві активісти заберуть у них усе зерно та інші їстівні запаси, прирікаючи їхні родини на найжахливішу з усіх смертей — голодну.
Тоді ж комуністи ретельно зібрали всіх українських кобзарів начебто на з’їзд у Харкові, де їх потім розстріляли або кинули за ґрати на тривалий термін. Зроблено це було тому, що, на відміну від комуністичної преси, яка слухняно замовчувала Голодомор на десятиріччя, на кобзарів більшовики не мали впливу. Тож ті, напевно, закарбували б і передали майбутнім поколінням правду про геноцид. Докторові історичних наук Кондрашину, який досліджує тему голоду 1932—1933 рр. у СРСР, повинні бути добре відомі ці факти. “Неупереджений” учений чи то не вважає їх суттєвими, чи то свідомо замовчує.
Мені хотілося сказати Вікторові Кондрашину й Михайлу Дмітрієву, що за роки нашої незалежності в Україні постає з небуття національна інтелігенція, яка сповідує європейські, а зовсім не євразійські цінності, чого вам дуже хотілося б.
Нас, м’яко кажучи, не вабить до СРСР. Ми вже звикли не пишатися своєю найбільшою у світі територією і найсильнішою армією. І не тому, що так не любимо Росію й росіян, а тому, що ваші ментальні пріоритети для нас нині просто смішні. Тому ви, інтелектуали, повинні розуміти, що спільна історія у нас із вами може бути лише тоді, коли вам знову вдасться зробити Україну своєю губернією. Але навіть тоді, запевняю вас, ми залишимося внутрішньо вільними людьми, й у вашої імперії будуть великі проблеми з нами.

Всеукраїнський культурологічний тижневик "Слово Просвіти"