Мова зникає не тому, що її не вчать iншi, а тому, що нею не говорять тi, хто її знає.
[Х.Арце]

РЕКЛАМА

Останні новини

Написав Олексій 16-08-2015
2015-08-16-09-10-13Коли певною мовою перестають спілкуватися діти — це свідчить про серйозну загрозу...
Написав Анатолій Пікуль 04-09-2013
-revolution-ukraine- Багато хто з нас розуміє, що щось у нашій країні йде не так. Але не знає, як цьому...
Написав Ольга Пугач 06-11-2012
2012-11-13-14-03-20 Пам’яті Ростислава Івановича ДОЦЕНКА – письменника, перекладача,...
Написав КУЦЕНКО Григорій Петрович 26-10-2012
-75- 75 РОКІВ ТОМУ. 27 (13 за старим стилем) жовтня 1937 р. САНДАРМОХ...
Написав Тарас Ковальський 06-04-2012
-lr Ретроспектива почнеться 26 квітня 2012 року Показ фільмів режисера Івана...
Написав Тарас Ковальський 06-04-2012
2012-04-06-17-06-00 Незважаючи на поширене переконання «Кіно – вигадка, яка не впливає безпосередньо...
Написав Тарас Ковальський 28-03-2012
-c------- Сайт www.inthefog-movie.com розповідає про другий ігровий фільм режисера Сергія Лозниці,...
Написав Тарас Ковальський 15-03-2012
l-r---- 14 березня 2012 року (в середу) «Україна молода» опублікувала матеріал Валерія...
Написав Тарас Ковальський 27-02-2012
l-r- В лютому 2012 року в науковий обіг надійшла книга відомого мистецтвознавця Миколи...
Написав Ольга Пугач 26-02-2012
2012-02-26-20-02-44 Було це у перші роки відновлення української незалежності. У пошуках сонця та...
Написав Новинар 22-02-2012
q-140q- "Чардинін 140" – серія ретроспективних показів формату "німе кіно + жива музика", у...
Написав Тарас Ковальський 08-02-2012
stus-i-vinnychyna У свідомості багатьох Василь Стус народжений  і вихований Донеччиною, її...
Написав Новинар 06-02-2012
-q-q Запрошуємо на прем’єрний показ документального фільму Віталія...
Написав Ольга Пугач 04-02-2012
2012-02-04-18-36-25 Шановне товариство! Пропонуємо вам познайомитись з однією з багаточисельних...
Написав Новинар 03-04-2011
2011-12-08-16-15-05   В Україні про вердикт Венеціанської комісії щодо коаліційного...
Ласкаво просимо, госте!
Ім'я користувача Пароль: Запам'ятати мене

Читацький щоденник провінціала (частина 1)
(1 чол.) (1) гість
  • Сторінка:
  • 1

ТЕМА: Читацький щоденник провінціала (частина 1)

Читацький щоденник провінціала (частина 1) 13 року, 9 міс. тому #825

  • Дід Панас
  • Поза форумом
  • Administrator
  • Постів: 70
  • Репутація: 0
(Повний варіант публікації в "Літературній Україні")

2 січня.
Засперечалися з Дімою – чи були невіруючими російські літератори. Після Блока (Антихрист на чолі червоноармійців – „В белом венчике из роз, впереди – Исус Христос”) ось Толстой – у свої 28 років він пише, що хоче посвятити своє життя „основанию новой религии» -- «очищенной от веры и таинственности, религии практической, не обещающей будущее блаженство, но дающей блаженство на земле» (за статтею Баріса Баханова „На разломе: Достоевский и Толстой” у журналі „Москва” № 11 за 2005 рік).
І – створив толстовство! І не вірив у Христа як Сина Божого. І підготував єресь хіліалізму-большевизму. Воістину, ”Лев Толстой как зеркало русской революции”.

8 січня.
Аксаков у „Орле России” писав, що межею імперії має бути Константинополь. Хомяков іде далі – до Егейського моря. Хомяков не тільки закликав до війни, а й винайшов та вдосконалив рушницю, збудував фабрику для її виробництва і безкоштовно пропонував уряду для озброєння піхоти. Оце слов’янофіли! Оце широкий російський гуманізм! Весь світ би задушили...

13 січня.
Відбиває світло лампи моє обличчя у вікні і за ним – кілька вогнів. А на хуторі б краще жити – глибше! От люди глибини і бояться – здрібніли люди...

30 січня.
Винниченко про чернігівців.
„Там живуть чернігівці, звичайні бідні дядюшки. Вони вперто борються з голодом, риються в землі і вимовляють не „кінь”, а „куень” Але чому ж так тягне туди до них, за них? Чому здається, що там, за тими лісами, є те, чого так туманно прагне серце?” („Історія Якимового будинку”).

12 лютого.
Режисер Леонід Отрюх зрежисирував і власний похорон: залишив листа в конверті „Відкрити після моєї смерті”. Він починається (сам бачив):” Ну, от і все. Я помер. Нема”. І далі розпорядження – караулу не ставити, Судак і Соломко хай читають вірші, а Ткачук щось заграє, але не сумне... Гроші – за томиком Стефана Цвейга. На могилу – цільний камінь з віршем...
Останній його портрет малював Володимир Ємець у „Просвіті”. А Отрюх розказував як зустрів акторку-пенсіонерку, що несла їжу обложникам Катерининської церкви. У вухах стоїть поставлений голос Леоніда Отрюха:” Лєно, та кому ж ти несеш – вони ж нори під нашою Україною риють!”

26 лютого.
Дзвоню Слабошпицькому:” Хто із класиків спав ув обід?” (а він і спав – я раніше звонив, то син сказав). Він зразу: ”Нечуй - Левицький!”. А потім дійшло, що це ж я його підколюю...

16 березня.
Із „Білої хати”, зі статті Лілії Черненко вражаючий факт: у вимираючому селі три старі баби, що єдині й лишилися, вранці виходять на ґанок і луплять у чавуни. Не маючи сили дійти одна до одної, сигналізують – ще живі! Кінематографія сили Іллєнка!

18 березня.
Ми так довго сміялися з Калитки, який мріяв:” День їдеш. -- Чия земля? -- Калитчина! Два дні їдеш. – Чия земля? – Калитчина!”, так довго сміялися з того анекдотичного українця, що біг-біг, щоб більше землі собі взяти, бо пообіцяли – скільки оббіжиш, вся твоя буде. Впав, зрештою, але перед себе ще й шапку кинув:” І то моя земля!”.—Так довго гиготіли, що з того дурносміху перевівся господар землі і поля заростають бур’яном.

Помер поет Микола Холодний. Знайшли задубілого і засмерділого в остерській квартирі – довго не виходив, сусіди примітили. Талановитий був, але злість його поїдом їла і він ненавидів цей світ і залишив його зі смородом. Як жив – так і помер.

Читав журнал „Отечественная история” № 1 – виявляється, їх хвалений адмірал Колчак був наркоманом! Автор книги про Колчака навіть не приховує цього, а гордиться – мовляв, у іркутській тюрмі в нього не було ломки.

7 квітня.
Гоголь наробив помилок у „Вечерах” (їх побачив Стороженко): 1) в Україні парубки не напиваються доп’яну, 2) козаки не грають на бандурі, 3) весілля не грають на ярмарках і т.д. Чи міг би такі помилки зробити Шевченко? Отож-бо!
Якщо Шевченко звав Гоголя „великий мій друже”, то Пушкін весь час стримано ставився до нього. А у „Вечерах” побачив „вєсьолость” – развлєкай, хохол, оживляй рибью кров московської літератури...

8 квітня.
В „ЛГ” стаття Андрія Воронова про Гоголя і Україну – серйозна газета, доволі відомий автор, а таку відверту дурь і блажь пишуть: вивляється, українці замість „гінеколог” вводять „піхнознавець”, а українських книг мало, бо ніхто їх не читає. І це пише чоловік, що зве себе наполовину українцем! Живуть 300 років разом, хоч і незвані, близька мова, клянуться в братстві, а навіть найменшого поруху дізнатись\пізнати українців, цих „упрямих хохлов”, нема!
Російська і українська поезії, як і культури взагалі, мають різні камертони звучання. Російське – „Пора, мой друг, пора! Покоя сердце просит...” („мой друг” – салонне) – Пушкін.
Українське – „Час, Господи, на самоту й покору!” – Євген Маланюк.
Подзвонив Слабошпицькому – ніхто з помітних авторів не порівнював Шевченка і Пушкіна! Хай би по-радянськи, хай би по-емігрантськи... Ніхто! Чи ж диво, що моя стаття у „Сіверщині” „Шевченко і Пушкін” викликала таку реакцію?!

30 квітня.
Тодося Осьмачку називають Агасфером, поетом ночі, людиною, що належала пеклу... Аж і народився в селі з промовистою назвою – Куцівка. В українському мовленні образ Куцого однозначний. А мати його вже не молилася – точніше, промовлювала щось між бур’янами, картоплями, сараями. Мовляв, не було часу. Між побитом хати і товкотнечею щось промолювала і мати (чи баба?) актора Миколи Яковченка з Прилук. Виріс пересмішник з долею алкоголіка.
Але ж і точний та несподіваний був Осьмачка –
„З чужим, ніби хмара, народом”.
„Щоб поглядом стороннім
дивитися на сонце та зорю,
мов на каструлю в себе на долоні,
в якій щоденно снідати варю”.
„Один я на світі,
мов Юда в гаю на вірьовці”.

Читаючи Володимира Базилевського.
Обпльовування Шевченка йде від тої блекоти-бузини, що дотяглася до нас з московського городу. Але українці у відповідь не виповіли про мавпообразне російське „наше всьо” – Пушкіна, хоча за способом свого життя і заслуговував. Почав десакралізувати Пушкіна тільки Синявський – і то єврей. Чи то українці такі делікатні і боязкі, чи то й Пушкіна не знають, чи – що точніше – і подосі живуть у наркотичних візіях московської літератури. Попри Шевченкове – а на москалів не зважайте: у них мова і нас мова, у них література і в нас література...

6 травня.
Юрій Барабаш влучно пише, що ті „дядьки отечества чужого” – Ґалаґани та Киселі, Кочубеї та Скоропадські, що про них Шевченко говорить з відвертим презирством, -- це ж (фігурально) Гоголеві предки” (Юрій Барабаш. „Вибрані студії. Сковорода. Гоголь. Шевченко”). Гетьманський нащадок – Гоголь і гайдамацький онук Шевченко.
Не зважаючи на симпатії до одного чи іншого стану, нація тільки тоді здатна до повнокровного життя, коли поєднує обидва. І тому сьогоднішнє „прийняття” Гоголя за свого українцями – добре свідчення.

Шевченко про єдність з росіянами:” Ми вже, бач, дуже близькі родичі – як наш батько горів, то їх батько руки грів” (в листі до Максимовича 1858 року з приводу відмови друкуватися у газеті Івана Аксакова „Парус”). Натомість Шевченко дружив з багатьма поляками (як і Гоголь) і попри критику ляхів, писав:” Ще як були ми козаками, а унії не чуть було...” і закликав поляків подати козакам-українцям „серце чистеє”

9 червня
Вчора й сьогодні перебуваю у спілкуванні з пам’яттю про митрополита Даниїла – вийшла книга про нього „Добрий пастир”. Владику Даниїла я слухав двічі – на церковно-просвітянській конференції у Києві, коли він, архієрей, наполегливо говорив нам, мирянам:” Ви – Церква!” Вихованець московської і грецької церковних шкіл, він так просто відстоював основу соборноправності. І вдруге чув владику Даниїла у селі на Рівненщині – на батьківщині нашого єпископа Никона. Тут він був правлячим архієреєм – оскільки храм на цвинтарі, то навіть прибічники Московського патріархату поприбирали могилки своїх родичів. Аякже – архієрей їде! Там, після богослужіння і освячення пам’ятної дошки в честь нашого покійного владики Никона, несподівано митрополит Даниїл надав мені слово. І коли я говорив про небесне заступництво нас, чернігівців, спочилим єпископом Никоном, владика Даниїл явно погоджувався.

16 червня.
Геніальний Шевченко:
„Сім’я вечеря коло хати,
Знать, це десь у травні—червні, коли вже тепло і так пахне!
Вечірня зіронька встає.
Наробилися!
А мати хоче научати
Народна педагогіка в дії двома словами!
Та соловейко не дає.
Точно у травні, бо ось зараз – середина червня і соловейко уже втішився любовною поезією. Пішла проза життя – гніздо, діти, харчі, захист від ворога...

...Розкошую з книгою Івана Просяника „Зело таємниче”, требник-волховник, книга друга. І шпильки антихристиянські бачу – але Бог настільки милостивий, що це й не зашкодить. А мо” кого й заскородить на захист християнства, яке, на жаль, уже й захисту потребує...

Просяник, зокрема, пише – мовляв, помітив, що природа посилає чоловікові в його сад-город ті трави, які саме йому потрібні. Тож у мене дудник і зійшов, як корова язиком злизала (нікому лікувати пролежні), а чистотілу зате – хоч консервуй та сирим їж. І дивина скіпетровидна бозна-звідки сама насіялася.

27 червня.

Понеділок хворів з томиком Буніна („Антоновские яблоки” і т.д.). Наш Михайло Коцюбинський значно сильніший прозою, але нема „розкрутки”.

7 липня.

Читаючи „Історію Польщі” Ганни Дильонгової.
Поляки зуміли створити при окупації паралельне суспільство – навіть нелегально податки збирали. Коли не змогли численними повстаннями звільнитися від російської окупації – перестали росіян помічати! Спілкування з ними обмежили офіційними справами. Щоправда, так само вони не помічали ні українців, ні білорусів, ні литвинів з їх національними потребами...

9 липня.
У черзі за білетами читав мемуари Петра Дідовича з патетичним заголовком щось про жар душі. Але роман цікавий як зріз стану душі.
У черзі жіночка озвалася до мене українською, а паспорт російський. Виявилося -- родом звідси, а живе у Великому Новгороді. Там і глава області – українець і всім керують українці. „Чому?” – питаю. „А росіяни ліниві” – відповіла землячка.

28 липня.
Пушкін і Шевченко – цю тему, виявляється, ніхто толком не вивчав. Тому, коли я у „Сіверщині” порівняв їх, посипались обурені:” Принижує Пушкіна”. Запропонував написати – мовчать. Бояться вийти з мішковини імперських міфів?

Дм ітрій Мережковський (взагалі-то, це наш чоловік Мережко заблукалий) у статті „Свинья Матушка” писав про Пушкіна:” …Сравнивал Николая I с Петром Великим и завещал ,умирая:» Скажите государю, что мне жаль умереть, -- был бы весь его».
І оце-то хвалений „пєвєц свабоди”?! Гу-гу!
І як же його ховали – особливо в порівнянні з нашим Шевченком:
„Жена Никитенко на одной станции, неподалеку от Петербурга, увидела простую телегу, на телеге солому, под соломой гроб, обернутый рогожей. Три жандарма на почтовом дворе хлопотали о том, чтобы скорее перепрячь курьерских лошадей и скакать дальше с гробом.
-- Что это такое? – спросила она у одного из находившихся здесь крестьян.
-- А Бог его знает что! Вишь, какой-то Пушкин убит, и его мчат на почтовых на соломе, прости Господи, -- как собаку…»
Шевченка російська влада заборонила ховати урочисто – скажімо, в Києві заборонені були промови. Але якась жінка в чорному поклала на його труну вінок ,а молодь перенесла його на плечах. А по всіх оленівках, козельцях і ніжинах люди виходили зустрічати і проводжати Шевченка, служили панахиди... А тут -- -- в рогожі, на соломі, із жандармами... Народний поет, що й казати! Ще й митрополит заборонив ховати Пушкіна у монастирі, бо висміював християнство – навіть під час Літургії реготав у Кишиневі, як біснуватий...

До декабристів Пушкін не доїхав лише тому, що „не доезжая первой станции, вернулся, потому что увидел попа и зайца, трижды перебежавшего ему дорогу». Скільки разів перебігав піп – не сказано.

В передсмертній агонії, вже причастившись, велів подати пістолети, щоб застрелитись – пише Мережковський у статті „Головка виснет”. Оце таке у нього православіє – після причастя згоден на самогубство! Аж тут принесли записку від царя і Пушкін „прижал ее к губам, не соглашался отдать и умолял, чтобы позволили ему умереть с нею». Мережковський нещадний і правий:” В такие минуты не лгут. Самоубийство – непокорность Богу; царю Пушкин покорнее, чем Богу».

29 липня.
Ще про Пушкіна. Володимир Соловйов у статті „Судьба Пушкина”:” Если несколько лет невольного, но привольного житья в собственном Михайловском – есть гонение и бедствие, то как же мы назовем бессрочное изгнание Данте из родины, тюрму Камоэнса, обьявленное сумасшествие Тасса, нищету Шиллера, остракизм Байрона, каторгу Достоевского и т.д.?”

4 серпня.
„Я хохол і тому дуже ледачий” (лист Чехова до Горького 1899 року). „ В моїх жилах тече хохлацька кров” (лист Чехова до Леонтьєва 1888 року). „Як би я хотів мати пасіку! У мені все-таки говорить хохлацька кров” (лист до Суворіна 1892 року)...
Дід Антона Чехова – таки Ягор Чех, а не Чехов! Так подає навіть Малая Советская енциклопедія 1931 року! Сам Чехов листи до родичів із Сахаліна починав:” Дорогі мої Чехи!” Баба Чехова Єфросинія „українка з родини коноводів. Чоловіка свого боялася, називала його на „ви”, а поза очима „вони”, ходила в українській свитці і в очіпку, була простодушна, наївно вірила в нечисту силу” – коментар С.М.Чехова у книзі „Вокруг Чехова”, Москва, 1960 рік.
... Якщо навіть Чехов – наш, бідака, то чого ми, українці, повинні відмовитися від російської культури, створеної нашими людьми?!

10 серпня, Євпаторія.
„Буддийский поп, украинский паныч…» -- це Борис Чичибабін про Максиміліана Волошина (Корнієнка).
І ось Волошин про Росію в Криму –

„Здесь, в этих складках поля и земли,
Людских культур не просыхала плесень –
Простор столетий был для жизни тесен,
Покамест мы – Россия – не пришли.
За полтораста лет – с Екатерины –
Мы вытоптали мусульманский рай,
Свели леса, размыкали руины,
Расхитили и разорили край.
Осиротелые зияют сакли,
По скатам выкорчеваны сады.
Народ ушёл, источники иссякли.
Нет в море рыб. В фонтанах нет воды» («Дом поэта»)

14 серпня.
Ханти, змішавши християнство з язичництвом, Бога звуть Микола-Торум. Не Ніколай і не Нікола, а по-українськи –Микола. Автор книги „Исконно русская” земля Сибирь” так і подає. (Алєксєй Бичков, книга 2006 року, видання московське). Бо хрестили язичників Сибіру українці, як-то Філофей Лещинський.

25 серпня.
Олексій Толочко аргументовано довів, що літописний звід „История Российская” Васілія Татіщева є вигадкою, фальсифікатом. (Алєксєй Толочко. „История Российская» Василия Татищева: источники и известия», Москва, «Новое литературное обозрение», Київ, „Критика”, 2005 рік). А саме з цієї історії будували історіософську систему російської історії Катерина Друга, Соловйов, Рибаков і несть їм числа. З брехні! Наприклад, ніякої „особой редакции” Никоновського літопису не було, Воскресенського і Новгородського – також, а Іоакимівський літопис – взагалі весь вигаданий!
А з тих, що були, він невірно переклав українські слова (якими рясніли давньоукраїнські літописи!): мозолие – як рани, приспа – земля, рушити – як копати, сунути – як бросить, требити – як чистити, хвощитися – як паритися... Хоча і сучасні українці всі ці слова розуміють у їх первісному, правильному значенні.
Татищев – усмірітєль башкир і старообрядців, як хабарник, був пійманий Петром Першим. А метою фальсифікацій було довести давньоруську\київську історію до сходження на престол Міхаїла Романова – ідеологія! Ніякої науки!

8 дня вересневого.
Комуністи з української народної пісенної творчості лишали для вжитку лише любовно-побутові пісні. І тому часто бачиш: українець, хоч би мій тесть, мугиче жіночу пісню, як-то „Ой, чий то кінь стоїть”. А смішно і сумно, як мужик співає: ”А я – молода дівчина та й горя зазнала...” Бо так спрацьовує матриця звички...
А чому ж не пропагувалась пісня теж ніби побутова – „Ой, там збиралась чорная хмара” та ще й про люблену комуністами голоту? Бо ж пісня вказувала на соціальну нерівність, яка була і при комуні, та й могла когось надихнути повторити:” Беруть багача за чуб, за руку, третій в шию б’є...” Пісня має гідність. Її боялися владці.
Що вже казати про пісні стрілецькі, козацькі, гайдамацькі – вони й зараз ще не звучать. Із баляндрасою „А мій милий вареничків хоче...” спокійніше.

10 вересня.
Був у новому книжковому супермаркеті – та сама московська інформаційна навала. Шкода, що її фактично підтримала голова обласної ради. Навіть книги про Бірона і Анну Іоановну поприпирали – що, вони мають читацький попит, як дебільнуваті маринінські романи? Звісно, ні, але за чиєюсь командою везуть і везуть в Україну московське сміття.

23 вересня.
Ховали професора Руденка – коли ми приїхали, якраз у ритуальній залі моргу його перекладали в гроб. Робили це його студенти. Петро Олексійович лежав у костюмі і у вишиванці, а піп був з московської церкви. Все життя у чоловіку/з чоловіком боролися московство і українство і навіть на смертному одрі не перемогли.

27 вересня.
Учора день пройшов під знаком поезії Леоніда Талалая – в обід сходив на дачу і по дорозі вивчив його геніальний вірш „Осінь стоїть золотою іконою”. Приніс торбу яблук на сік.

29 вересня.
Якийсь професор Ніколай Слонов з Поволзької академії державної служби імені П.Столипіна в журналі „Москва” жахається, що при виборі Росією західної моделі розвитку „русский народ не удержится ни на Волге, ни на Урале, не говоря уж о Северном Кавказе. Татары вспомнят как их ханы ходили походами на Москву, манси – как их князьки ходили походами на Казань (зневажливо як – „князьки”, наче у Московії були не „царьки” – В.Ч.), башкиры – как воювали и с теми, и с другими, а также восставали против русских (вместе с другими русскими), Русское государство сведется к двум столицам и транспортной полосе между ними”.
Василь Чепурний siver.com.ua/publ/5-1-0-99
  • Сторінка:
  • 1
Час створення сторінки: 0.41 секунд

Просвітянські видання

Василь Чепурний

Акурайку

Категорія: Просвітянські видання

Максим Рильський, Максим Рильський

Життя духовного основа

Категорія: Просвітянські видання

Ніна Солтановська, Ніна Солтановська

"Хто ми?"

Категорія: Просвітянські видання

Ніна Вітушко, Ніна Вітушко

"Просвіта" - наша доля

Категорія: Просвітянські видання


Книги ВЦ "Просвіта"

Цей день в українській історії

1 жовтня 1926
Київський оперний театр отримав назву Київська державна академічна українська опера, (сьогодні Національна опера України ім. Т.Г. Шевченка)

1 жовтня 1871
У Києві відкрито Колегію Павла Ґалаґана, створену Ґалаґаном Григорієм Павловичем, названу іменем його передчасно померлого сина Павла.

1 жовтня 1926
У Києві відкрито театр опери та балету, сьогодні - Національна опера України ім. Т.Г. Шевченка

1 жовтня 1871
У Києві відкрито Колегію Павла Ґалаґана, створену Ґалаґаном Григорієм Павловичем, названу іменем його передчасно померлого сина Павла.

Переглянути всі події.

Авторські блоги

Друзі сайту

Всеукраїнська тижнева газета Сіверщина Молода Просвіта
МВарта Просвіта
НСПУ Портал Українців Одещини

©2007 - 2022 Вільний просвітянський портал "Просвітянин". Всі права захищено.
Дизайн розроблено Avis. Кооринатор сайту - Ольга Пугач. Адміністратор - Анатолій Пікуль
Hosted by OpenPortal
Вся інформація, що розміщена на сайті, взята з відкритих джерел.
[Vox.com.ua] 
Портал українця Український рейтинг 
TOP.TOPUA.NET Yandex CY