Спрадавна український народ славився своїми звичаями та традиціями. Пропонуємо розглянути на нашому сайті цикл зимових свят
Введення Початок зимового циклу календарних свят найбільш виразно виступає 4 грудня— Богородичне свято Введення в Храм Пресвятої Богородиці. Цей день у народі ще називають Третя Пречиста (що значить непорочна, незаймана) або Введіння. Вважалося, що Введення відкривало собою зимовий святковий сезон. На Рівненщині говорили: «Введення прийде, свят наведе». І дійсно, після 4 грудня йшла низка свят: Катерини, Андрія, Варвари, Сави, Миколи, Ганни і, нарешті, Різдво, Новий рік, Водохрещі. Існує чимало введінських прикмет та звичаїв. Хто в цей день вранці перший до хати прийде, той буде першим «полазником» на новий господарський рік. За народними віруваннями перший полазник приносить до хати щастя або невдачу. Якщо першим у хату заходив молодий, гарний чоловік, а до того ж ще й з грішми — добра ознака: увесь рік в оселі будуть усі здорові й будуть «вестися" гроші. Якщо ж до хати зайде немічний, старий та ще й бідний чоловік — це погана ознака: і хворі в хаті будуть, і злидні заведуться... А найгірше, як увійде до хати стара жінка — «то вже добра не жди...» Обряди й повір'я, пов'язані із «полазником» були поширені в Галичині, Волині, Поділлі й Закарпатті. Прислів'я розкривають прагнення хлібороба зазирнути в майбутнє, передбачити, якою буде наступна зима і як вона вплине на врожай: «Як Введення мосте мостки, а Микола носить гвіздки, то люта зима буде», «Як ляже глибока зима, готов глибокі закрома», «Скільки на Введення води, стільки на Юрія трави», «Як на Введення вода, то буде в мисці молоко». В окремих регіонах України на Введення починалися деякі види робіт, що за існуючим у народі повір'ям, може забезпечити успіх протягом усього року. На Черкащині, наприклад, у давнину деякі жінки опівночі проти Введення сідали голими на порозі сінешних дверей і пряли «самосівні» коноплі, «щоб прядиво пішло на руку». У східних областях України ще донедавна зберігався дивний звичай серед «дівчат-чарівниць» святити воду в ніч проти Введення. З цією метою дівчата збиралися в такому місці, де три струмки зливалися в одне русло. Набравши води у глечик, запалювали два поліна, а коли вогонь добре розгорявся, тримали їх над глиняною мискою й лляли воду так, щоб вона проходила поміж двома вогнями. При цьому промовляли заклинання. За віруваннями такі магічні дійства принаджували парубків. Українським селянам були відомі колись «житійські правила, пов'язані із цим святом — що можна і чого не можна робити в цей день: «До Введення можна копати лопатою землю, а від нього до Благовіщення не можна, бо земля спочиває і на літо сили набирається», «Від Введення до Дев'ятого четверга (Дев'ятий четвер після Різдва Христового) не можна бити білизну праником, або це зашкодить ниві та приводить улітку бурю на поля»; «Коноплі треба потерти до Введення, а той, хто їх тре після цього свята, накликає бурю на поля, а на себе від людей зневагу». Через три дні після Введіння день великомучениці Катерини.
Катерини
День великомучениці Катерини у народі зазвичай називали Катерини,свято жіночої долі.Саме в цей день дівчата ворожать і заклинають долю. Ранком до схід-сонця дівчата йшли в садок та зрізали гілочку вишні, ставили їх у воду чи землю на покуті або на вікні у хаті. Якщо вони розцвітали до Різдва або Нового року, — це передвіщало скорий шлюб, якщо ні-то кепська ознака. У такий же спосіб ворожили про здоров'я або смерть в наступному році. Для цього у воду ставили гілочки по кількості членів сім'ї, позначаючи їх кольоровими нитками. Чия гілка розквітне — той довго житиме, чия всохне — захворіє або помре. Рослини, що розквітали в найбільш суворий зимовий час, були зрозумілим народному світогляду символом нового відродження природи. Тому їм приписувалась особлива сила — магічним способом пов'язана з долею людей. Із вечорницями в день Катерини пов'язаний ще один звичай, який називається в народі «заклинання долі або судженого». В день Катерини дівчата закликають долю, а через 5 днів, на Андрія, доля показує їм свої дари. Заклинання долі полягає в тому, що дівчата, зібравшись в яку-небудь хату, варять, кашу із пшона та маку й опівночі, перед тим як заспівають перші півні, обгортають горщик новим рушником і простують до воріт. Кожна із них вилазить по черзі на ворота, тримаючи в руках горщик із вечерею і тричі гукає: «Доле, доле, йди до нас вечеряти! Якщо ж у цей час заспіває півень, то значить «доля обізвалася», якщо ж ні: «Доля оглохла, не чує мого голосу». Журиться дівчина і проклинає долю: «Щоб ти зозулі не чула, блуднице моя!». Поганою прикметою було, коли зірка з неба впаде-«погасне доля». Напередодні свята Катерини парубки постували, щоб Бог послав їм добру жінку.
День Андрія Первозваного Це свято припадає на 13 грудня. і вважається днем пам'яті мученицької смерті одного із дванадцяти апостолів Христових — Андрія Первозваного. За церковними легендами, святий проповідував християнство у Скіфії й дійшов аж до Києва, де на одному із пагорбів поставив хрест зі словами: «Чи бачите гори ці? Повірте мені, на них засяє ласка Божа і буде великий город, і Бог збудує багато церков » Хоча Андрій Первозваний - християнський святий, але народні традиції, звичаї та обряди в цей день мають стародавній, дохристиянський характер: ворожіння, ритульні дійства. Наповнені дохристиянськими обрядами, веселощами і розвагами молоді андріївські, як і катерининські, вечорниці припадали на час Пилипівського посту і, отже, ніякою мірою не відповідали нормам християнської моралі. Спроби духовенства подолати цю народну позацерковну традицію, не дали бажаних наслідків. У дожовтневий період вечорниці на Катерини і Андрія, як і інші свята, все більше втрачали магічну функцію і перетворювались на своєрідну забаву, привід, щоб зібратися неодруженій молоді. Одним із найбільш цікавих прийомів любовної магії приурочених до дня Андрія, було «засівання конопель» (іноді замість конопляного використовувалось насіння льону, маку тощо). «Волочачи коноплі». Ці дії, як правило, супроводжувались примовками на зразок: Андрію, Андрію! Я на тебе коноплі сію; Спідницею волочу,— Заміж вийти хочу. У цей вечір намагалися побачити свого обранця в дзеркалі. Ворожили дівчата на свого судженого, намагалися побачити його в дзеркалі, дізнатися професію свого судженого, якої він буде вдачі, дівчата сипали на долівку трохи пшенниці, наливали в посуд воду та ставили люстерко. Згодом пускали півня в хату. Якщо півень нап’ється води-чоловік буде п’яницею;клюне пшеницю-файнним газдою, а якщо гляне у люстерко-паничем та ледарем. Існує і інший метод дізнатися фах милого. Дівчата йшли до річки, набирали намула та приносили до хати. У хаті той намул уважно розглядали, якщо там є шматочок заліза чи цвяха-чоловік буде ковалем, тріска-теслею, якщо, крім землі нічог немає-хліборобом! Щоб дізнатися ім’я майбутнього чоловіка, дівчина виходила на вулицю та питала ім’я першого зустрічного чоловіка. Яке скажуть ім’я так і будуть звати її милого. Якщо дівчина хотіла побачити судженого у сні, то лягаючи спати, скидала з себе крайку, робила з неї хрест та клала під голову, промовляючи такі слова: Живу в Києві на горах, Кладу хрест в головах; З ким вінчатись, з ким заручатись, З тим і за руки держатись Особливе місце серед великої кількості андріївських звичаїв займає обрядова гра «калита» («калата», «калета», «маталанда», «маламай»). На відміну від інших андріївських звичаїв, у «калиті» брали активну участь не тільки дівчата, а й хлопці, а в деяких селах Житомирського Полісся й розлучені. Збираючись на андріївські вечорниці, молодь пекла обрядовий хліб, як правило, це великий круглий корж із отвором посередині («маламай» становить 35 см в діаметрі і 1,5 см товщини), спечений із житнього або пшеничного борошна. Для його виготовлення брали «непочату воду» або ж воду, настояну на пахучих травах, зокрема на любиcтку. В ніч на Андрія дозволялись молодіжні бешкети. І тому вранці дехто із господарів знаходив свого воза на даху клуні, а від хат, де жили дівчата на виданні, з'являлись стежини до їхніх залицяльників, позначені буряковим квасом чи потрушені соломою. За працями О. Воропая та В. Сапіга
Визначний волинянин трагічної долі Михайло Кравчук “Народе мій, до тебе я ще верну...” Василь Стус
10 жовтня наукова громадськість відзначає 115-річчя всесвітньо відомого українського математика Михайла Пилиповича Кравчука – найвизначнішого математика України ХХ століття, ім’я якого й досі відоме хіба-що у математичних колах та в рідних місцях – на Волині. Науковці усього світу, десятками років оперуючи такими математичними поняттями, як многочлени Кравчука, моменти Кравчука, ряди Кравчука, осцилятори Кравчука, й гадки не мають, яка гірка доля спіткала цю визначну людину. Як стало нещодавно відомо (матеріали музею історії науки США), використання наукових розробок М.Кравчука американським ученим Атанасовим, винахідником першого електронного комп’ютера, ставить М.Кравчука біля витоків комп’ютерних технологій. У 1937 році Атанасов надіслав М.Кравчукові листа, у якому повідомляв, що ним були використані його математичні праці та просив познайомити вченого зі своїми останніми публікаціями. Але відповіді колеги він не отримав. Атанасов не знав, що вже у 1937 році розпочалися переслідування вченого. Будучи ув’язненим у 1938 році, М.Кравчук, трагічно загинув у магаданських копальнях вже у 1942-му, не доживши і до 50 років. Геній ученого та його доля спонукають до того, щоб про це говорити ще і ще. М.Кравчук народився на Волині у селі Човниця (Ківерцівський район). Батько його був землеміром. Будучи людиною освіченою, сприяв тому, щоб син отримав гарну освіту. Луцьку гімназію Михайло Кравчук закінчує з золотою медаллю, по закінченні математичного відділення Київського університету Св. Володимира отримує диплом з відзнакою. 1917-1919 роки – перші лекції вченого, перші публікації. У 1919-1921 роках М.Кравчук працює вчителем математики та директором школи у селі Саварка (тепер – Богуславський район Київщини). У цій сільській школі серед його учнів і під його опікою був майбутній видатний український вчений і винахідник, генеральний конструктор авіаційних двигунів Архип Люлька. Добре ім’я свого учителя Архип Михайлович згадуватиме з повагою навіть у ті роки, коли в Україні воно потрапить до чорних списків найстрашніших ворогів. У московській квартирі А.Люльки стіни прикрашали два портрети – Т.Шевченка та М.Кравчука, мовою спілкування була українська. Конструктор двигунів А.Люлька ( у 2008 р. відзначатимемо 100-річний ювілей від дня народження), який немало прислужився вітчизняній авіації, на початку ІІ-ї Світової війни був на прийомі у Сталіна, де йому була висловлена подяка за його працю. Переповідають, що він на запитання Сталіна – “чего для себя просите?”, відповів – “звільніть мого вчителя”. У відповідь – лише посмішка. У повоєнні роки осиротіла родина академіка М.Кравчука – дружина та двоє дітей, матимуть від А.Люльки значну матеріальну та моральну підтримку. Повернувшись до Києва у 1921 році, Михайло Кравчук викладає у багатьох навчальних закладах, плідно працює як науковець. У 1924 році захищає докторську дисертацію, у 1925-му стає професором. У цей період його лекції слухає майбутній генеральний конструктор космічних кораблів, учень, гідний свого вчителя, Сергій Корольов, у якого і документи до вступу у політехнічний, пишуть, не взяли б, якби не втручання М.Кравчука, оскільки у молодого робітника з Одеси з паперами про середню освіту були якісь проблеми. Родинною мовою у Кравчуків була українська, та завдяки матері М.Кравчук з дитинства вивчив кілька мов. У роботі він послуговувався французькою, італійською, німецькою, російською, польською, багато друкувався за кордоном. У 1925 році його обирають членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка, наукових математичних товариств Італії, Німеччини, Франції. У 1929 році М.Кравчука обирають дійсним членом Всеукраїнської Академії наук, а після реабілітації в 1956 поновлять у складі Академії лише в 1992 році, тоді ж ім’я вченого було занесено по лінії ЮНЕСКО в міжнародний календар визначних наукових діячів. У 1934-1938 роках М.Кравчук завідує кафедрою математики у Київському політехнічному інституті. Не лише визначний науковець, а і прекрасний педагог М.Кравчук багато уваги приділяє спілкуванню з молоддю. “У 20-ті роки, – пише професор математики Ніна Панасівна Вірченко, багаторічний дослідник та популяризатор творчого доробку М.Кравчука, так само репресована за націоналізм, але вже в1948 році, – не раз у студентському клубі за столом можна було побачити славетне тріо – академік-сходознавець Агатангел Кримський, поет і літературознавець Микола Зеров і математик М.Кравчук. І хто б з них не говорив – це було незабутнім!”. Зауважимо, що долі усіх чотирьох, як не прикро, близькі... Кравчук і Зеров, обоє близькі до Волині, були багаторічними щирими друзями. Люблячи літературу, Михайло Пилипович цінував дружбу з Зеровим. На знак шани і подяки дарував свої наукові праці, на що Зеров жартома зауважував “...поставимо це на полицю у відділ незрозумілої літератури”. Коли у 1935 році Зерова репресували, М.Кравчук, виявивши громадянську мужність, став опертям його дружині, трагізм стану якої підсилювався тим, що незадовго до арешту чоловіка у них помер єдиний малолітній син. У 1938 році М.Кравчук, обурений переслідуваннями та репресіями української інтелігенції, звертається з листом до Сталіна. Та 21 лютого 1938 року його самого заарештовують, інкримінуючи стандартний для тих років набір звинувачень – контрреволюціонер, зрадник, буржуазний націоналіст, шпигун тощо. Через півроку його засуджують на 20 (!) років тюремного ув’язнення та п’ять років поразки у політичних правах. Суд тривав півгодини. В останньому слові М.Кравчук просив надати йому можливість закінчити розпочату роботу з математики (роботу він на Колимі таки закінчив, записи передав комусь з охоронців, та слід їх загубився). Сумно констатувати, що у тяжкі для Кравчука часи частина його колег, бувших його учнів, не надали йому належної моральної підтримки, ба навіть зреклися його, але були й такі, яким вистачило мужності не піти на угоду з сумлінням. Серед них можна назвати професорів Київської політехніки О.Смогоржевського і Ю.Соколова, математиків П.Бондаренка, Й.Погребинського. Голгофа М.Кравчука: 1938 рік – Лук’янівська в’язниця у Києві, 1939 рік – етапування до Владивостока (від Хабаровська до Владивостока йшли пішки), далі – баржами через Охотське море до Магадана, на копальні. Денна норма шахтаря-в’язня – 1,5 т. породи. Вже навесні 1940-го М.Кравчука визнають непридатним до праці на руднику, але від роботи звільняють лише влітку 1941-го. Потрапивши на запізніле лікування у лютому 1942 року, М.Кравчук помирає вже 9 березня від численних недуг. Остання адреса М.Кравчука: Магадан, Хабаровський край, 72-й км. Відомо, що “поховано на глибині 1,5 м. головою на захід”, але місце поховання невідоме. Пишуть, що десь недалеко від могили поета-неокласика Драй-Хмари, який за кілька літ до Михайла Кравчука спочив на тій далекій землі в колимській мерзлоті. Десятиліттями ця правда була мало кому відома. Зусиллями директора школи у Човниці Степана Лукашука (помер у 2005 році- О.П.), організатора першого у світі музею М.Кравчука на його батьківщині (хоч і надто скромного виду), його родини, професора НТУУ “КПІ” Ніни Вірченко, київського письменника Миколи Сороки, журналістки, поетки з Луцька Валентини Штинько та багатьох інших ім’я видатного вченого повертається до нас. НТУУ “КПІ” провів за останні роки вже одинадцять міжнародних математичних наукових конференцій імені академіка М.Кравчука. Наукові конференції, присвячені пам’яті видатного вченого проводить і Волинський інститут післядипломної педагогічної освіти ( ректор Ганна Маслай). Урочисто щорічно відзначають день народження Михайла Пилиповича і в його рідному селі Човниця, де вже в 1987 році було встановлено перший пам’ятник славетному землякові. У цей же день завжди святкується і Свято села, на якому завжди багато гостей, у тому числі і з Києва. Не було винятком і цьогорічне свято. За пропозицією ректора НТУУ “КПІ” М.Згуровського у 2002 р. Вчена Рада ухвалила рішення щодо встановлення пам’ятника М.Кравчукові на території нашого університету, урочисте відкриття якого відбулося у 2003 році. У далекі тридцяті лекції з математики М.Кравчук викладав вишуканою українською мовою. Зі спогадів сучасників: “А мова його! – відшліфована, барвиста, з багатющою лексикою, справжня українська мова! Записуй і подавай до друку”. Саме у ті роки за його участю було здійснено укладання тритомного українського математичного словника. Його життя, невтомна праця, свідома громадянська позиція, патріотизм, – взірець для багатьох, і не лише просвітян. Його доля водночас і вражаюча, і повчальна. Його любов – математика і Україна. Пишаймося нашим славетним вченим!
Ольга Пугач, голова КМО ВУТ “Просвіта” ім. Шевченка. Жовтень 2007 р.
Видавництвом "СМОЛОСКИП" у 2007 році було видано книгу Олекси Тихого, в'язня сумління, якому не пощастило вийти живим з перевиховних таборів радянського періоду, "Мова -народ". Книга видана до 80-річчя від дня народження автора. З люб'язного дозволу Володимира Олексійовича Тихого та голови видавництва Осипа Зінкевича починаємо знайомити відвідувачів сайту "Просвіти" з цією працею.Текст пода ться за варіантом, наданим до видавництва.
Від видавництва
Олекса Тихий (1927–1984), учитель і правозахисник, закінчив роботу над рукописом збірки «Мова – народ» влітку 1976 року. Рукопис одержав схвальні відгуки Донецького університету та Донецького інституту удосконалення вчителів. Відділ національних відносин Інституту філософії АН УРСР розглянув рукопис і
зі схвальною рецензією направив до видавництва «Радянська школа» «для вирішення питання про опублікування». У лютому 1977 року О. Тихого заарештували. Очевидно, всі примірники рукопису зникли в архівах КДБ, крім останнього, десятого примірника на цигарковому папері. Отже, ви тримаєте в руках врятовану книжку, яка могла потрапити на полиці книгарень ще зо два десятки літ тому.
В перші роки після здобуття Україною незалежності здавалося, що збірка вже не є актуальною, що процеси відродження української мови набрали потужних обертів і їх вже годі спинити. Чи могли ми думати, що в нашому державному сьогоденні в когось виникатиме сумнів щодо незаперечної потреби кожного народу спілкуватися рідною мовою? Чи могли передбачити нові спроби принизити її гідність? На жаль, така книга сьогодні знову потрібна. На щастя, така книга укладена Олексою Тихим і ми маємо що протиставити антиукраїнській істерії, котра починає заполонювати ефіри та шпальти навіть цілком авторитетних журналів та газет.
На сторінках книги читач знайде безліч розмірковувань відомих і забутих діячів політики та культури про важливість рідної мови для кожної людини. Наголошуючи на єдності народу і мови, Олекса Тихий вказує також на вихідну точку будь-якого націє- та державотворення. Ця книга – як для небайдужих, для тих українців, котрі добре розуміють усю важливість повернення до власних витоків, так і для тих, хто ще перебуває на шляху національного самоусвідомлення. Сподіваємося, що ця збірка сколихне серця цих останніх.
Книга подана головним чином за рукописом. Певні непослідовності у підборі і розміщенні окремих висловлювань і документів, які, очевидно, були б виправлені автором разом з редактором при підготовці збірки до друку, у даному виданні залишені без змін.
Видання здійснене за участі та при фінансовій підтримці Володимира Тихого, сина Олекси Тихого.
З М І С Т
Від видавництва Олекса Тихий. Передмова укладача МОВА-НАРОД 1. Епіграфи 2. Класики марксизму-ленінізму про національне питання 3. Документи КПРС, КПУ та закони радянської влади про мову 4. Висловлювання діячів КПРС, КПУ та радянської влади про мову 5. Тарас Шевченко про мову 6. Доля української мови в історичному плані 7. Письменники, вчені та поети про роль та значення мови в житті народу 8. Ставлення до мови 9. Письменники та поети про любов до рідної мови та свого народу 10. Патріотизм 11. Трохи статистики ДОДАТКИ
Олекса Тихий. Лист до редакції газети "Радянська освіта"
Осип Зінкевич. Про книжку Олекси Тихого
Володимир Тихий. Мова як доля. Штрихи до портрету Олекси Тихого
Лист-зверення організації "Міжнародна амністія" з приводу голодівки О.Тихого (переклад з англійської)
Народився 28 квітня 1941 року в селі Нова Басань Бобровицького району на Чернігівщині. 1970 року закінчив Київський державний художній інститут, де вчився у професора В.І.Касіяна. Працював (1970-1972) у творчій майстерні при Академії Мистецтв (педагог М.Дерегус).
Член Національної спілки художників України з 1971 р.
Член Національної спілки письменників України з 2006 р.
ЛОПАТА В.І. – один з яскравих художників образотворчого мистецтва України. Його великий творчий доробок (понад 700 робіт) включає майже усі аспекти українського народного життя в його історичній та географічній перспективах. Постійний учасник всеукраїнських та міжнародних виставок. Має понад 300 відгуків у пресі. Працює в жанрі графіки та живопису.
Головні твори митця: графічні серії – іл. – «Сон князя Святослава» І. Франка (1966), «Маруся Чурай» І.Хоменка (1968), «Українські народні думи» (1970), «Побратими» В.Шевчука (1971), «Людолови» З.Тулуб (1973), «Українські народні думи» (1973), «Украдені гори» Д.Бедзика (1974), «Каменярі» І.Франка (1975), «Прапороносці» О.Гончара (1976), «Таврія» О.Гончара (1978), «Полтава» О.Пушкіна (1979), «Тополя» Т.Шевченка (1980), «Українські балади» (1981), «Українські народні казки» (1982), «Кобзар» Т.Шевченка (1992), «Слово о полку Ігоревім» (1986), «Про славне військо запорізьке низове» А.Кащенка (1989), «Страшна помста» М.Гоголя (1994), «Тарас Бульба» М.Гоголя (1999), «Маруся Чурай» Ліни Костенко (2000); станкові серії – до поезії Лесі Українки (1971), «Життя і творчість Г.Сковороди» (1972), «Сільські будні» (1984), оформлення української гривні, копійок, дипломатичного паспорту (портрети, пейзажі, орнаменти – 1991), портрети Київських і Галицьких митрополитів (1990-92), портрет Папи Івана Павла ІІ та серія «Українські святі» (1993), «Хресний шлях України» (1995), «До життя і воскресіння» (1996), живопис – «Вічний поклик» (1996), «Я знаю шлях» (1995), «Благовіщення» (1996), «Моління про чашу» (1996), «Таємна вечеря» (1997), пейзажі, публікації. Плакати «Боже Великий Єдиний, нашу Вкраїну храни», «Зміцнімо діаспору – допоможемо Україні», листівки.
Оформлення українських гривень: портрети, пейзажі, орнаменти (1991).
Оформлення: дипломатичного паспорту (1991), українського паспорту (1993).
ВИДАННЯ: Василь ЛОПАТА. Каталог (1990). Автобіографічний нарис «Дорогу свою покажи мені, Господи» у книзі «Господь – сила народу свого» (1996).
Автор книг: «Надії та розчарування або Метаморфози гривні», вид. «Дніпро» (2000). Автобіографічна повість «Десь на дні мого серця», вид. «Дніпро» (2001), «Дорогу свою покажи мені, Господи», вид. «Анна-Т» (2005). Образний світ Василя ЛОПАТИ – глибоко національний, виразно поетичний. Його творчість присвячена трактуванню та глибинному осмисленню історії українського народу від найдавніших часів. Історичні факти, постаті давнини та сучасності, природу, літературу, народну і релігійну творчість він трактує у своєрідному і неповторному лірико-поетичному ореолі.
Твори В.ЛОПАТИ зберігаються у Національному Художньому музеї в Києві, художніх музеях Чернігова, Полтави, Дніпропетровська, Сум, а також у Бібліотеці Конгресу США у Вашингтоні, в Українському Музеї в Нью-Йорку, у Музеї Стенфордської єпархії УГКЦ у США, Музеї при Українському Католицькому Університеті в Римі, музеях Російської Федерації (Третьяковській галереї в Москві, Будинку-музеї О.Пушкіна в Санкт-Петербурзі, в галереях Єкатеринбурга, Магнітогорська), у приватних колекціях Італії, Великобританії, Канади, Росії, Швейцарії, США.
1979 р. – Заслужений художник України.
1989 р. – Лауреат міжнародної премії з екслібрису (Англія).
1993 р. – Лауреат Національної премії імені Т.Шевченка.
2001 р. – Народний художник України.
2007 р. – Лауреат літературної премії імені Олеся Гончара.
Василь ЛОПАТА – почесний громадянин міст Вінніпега і Брандона (Канада).
Видавництвом "СМОЛОСКИП" у 2007 році було видано книгу Олекси Тихого, в'язня сумління, якому не пощастило вийти живим з перевиховних таборів радянського періоду, "Мова -народ". Книга видана до 80-річчя від дня народження автора. З люб'язного дозволу Володимира Олексійовича Тихого та голови видавництва Осипа Зінкевича починаємо знайомити відвідувачів сайту "Просвіти" з цією працею.Текст пода ться за варіантом, наданим до видавництва.
