Він народився 23 лютого 1878 р. Отже, усі, для кого живопис є цікавим, певно, згадають про цього визначного майстра пензля у день його 140-річного ювілею.
Десять років тому, у2008 р. на аукціоні Сотбіс (Sotheby's), найпотужнішому у світі аукціонному домі, картину Казимира Малевича «Супрематична композиція» купив невідомий чоловік за $60 мильйонов.
В якихось землях скажуть про нього як про видатного російського художника, поляки зауважать, що в родині Малевичів спілкувалися польською. У білорусів є своя правда: у 1919 р. Малевич з Марком Шагалом налагоджували роботу у Народному художньому училищі у Вітебську. Ми ж можемо з впевненістю казати відносно факту його хрещення. Хрестили Казимира у костьолі святого Олександра в Києві 13 березня 1879 р. і про це є відповідний запис у реєстраційний книзі. Про що ще можна сказати певно? Є, як мінімум, дві дати народження – 1878 і 1879 р. Правда, на могилі Малевича, біля якої сфотографовані його дружина та донька, в написі року народження бачимо рік 1978.
Відносно місця народження: перші 140 років вважалося, що народився Малевич у Києві на Більонській 15. Від 2012 р. ця вулиця носить ім’я Казимира Малевича. І ось з’ясовується (січень 2018), що за архівними документам за такою адресою родина Малевичів ніколи не жила, і що народився він таки в Києві, але в маєтку своєї тітки М.Оржеховської на вул. Жилянській. А які відкриття принесуть відносно майста пошуки новітніх часів, будемо бачити. Так виходить, що тайна його чорного квадрату (1915 р.), як і тайна «Джоконди» да Вінчі (1503 р.), не єдина у його житті.
Постать Пантелеймона Куліша (1819—1897), талановитого письменника-романтика, фольклориста, історіософа, літературного критика, публіциста і перекладача, організатора культурно-літературного процесу, патріота, для якого понад усе була доля України, віднедавна стала об’єктом прискіпливої уваги науковців. Так, 2007 року побачила світ ґрунтовна монографія Є. Нахліка “Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель” у двох томах. Перший том присвячено життєвому шляху творця, другий — світогляду і творчості письменника.
З’явилася перша книга циклу романів «Симон Петлюра» Вийшла в світ перша книга циклу історичних романів «Симон Петлюра» («Стриножені коні») письменника, драматурга, заслуженого діяча мистецтв, заступника голови Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка Василя Фольварочного.
У новинах повідомили, що у Лондоні відкрили виставку видатних російських і французьких художників. Серед російських передовсім називають Малевича та Кандинського. Однак сестра Малевича, Вікторія Северинівна, стверджувала, що «в анкетах він писався українцем, радив те саме робити і нам з братом, добре знав українську мову». Отже, російськість Малевича – питання дещо спірне, хоча, зрештою, яка різниця – мистецтво не знає кордонів і надбання його, мистецтва, – загальнолюдські. Тим не менш…
У 2008 році виповнюється 140 років від заснування всеукраїнської громадської організації «Просвіта», яка створена у 1868 р. як правонаступник «Громади» (1860). «Громади» – осередки української інтеліґенції, що провадили національно-культурну і громадсько-політичну діяльність у другій половині 19 та на початку 20 ст. в межах Російської імперії. Перша «Громада» виникла в Петербурзі, серед її членів М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко, В.Білозерський, брати Лазаревські. У Києві – П.Чубинський, В.Антонович, Т.Рильський, О.Кониський, М.Драгоманов, М.Лисенко, М.Старицький, П.Косач, О.Русов. «Громади» діяли також у Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі. Національно-культурна діяльність «Громад» полягала в організації роботи недільних шкіл з українською мовою викладання, виданні підручників для цих шкіл та українських творів красного письменства, проведення українських концертів та вистав тощо. У зв’язку з просвітянським ювілеєм не зайве згадати про тих видатних українців, які були в активі «Громади» і «Просвіти» в самих початках їх діяльності і життя яких осяяне ідеєю просвітництва. Одна з них – видатна українка Софія Федорівна Русова, педагог, просвітителька, громадська діячка. С.Русова ( уроджена Ліндфорс) народилась 18 лютого 1856 р. у французько-шведській родині в садибі Олешні на Чернігівщині, де згодом (1879 р.) вчителювала. З 9 років жила у Києві, де закінчила гімназію. Належала до українського патріотичного середовища Лисенків – Старицьких. Була в активі Київської Громади та Одеської Української Громади, Харківському Обществі Грамотности, була головою Національного Комітету Вчителів та ін. З 1871 року Софія Русова разом з сестрою Марією вела в Києві перший дитячий садок і позашкільну освіту для дорослих. 1874-76 р. у Петербурзі була діяльна в українському земляцтві, допомогала чоловікові, О.Русову, члену Петербурзької «Громади», у підготовці повного «Кобзаря» Т.Шевченка для видання у Празі 1876 р. Згодом на хуторі біля с. Борзни на Чернігівщині працювала (до 1879 р.) як повитуха та вела культурно-освітницьку роботу. У 1881 р. ув’язнена за революційну діяльність і відтоді постійно перебувала під поліційним наглядом. З 1909 Софія Русова викладач, професор на Вищих Жіночих Курсах та у Фребелівському Педагогічному Інституті в Києві. Співзасновниця педагогічного журналу «Світло» (1910-1914). 1917 р. для України – чергова спроба відновити свою державність. Софія Русова – член Української Центральної Ради, в Міністерстві Освіти (за гетьманату) С.Русова очолювала департамент дошкільної та позашкільної освіти, займалась дерусифікаціїєю шкіл, організовувала курси українознавства, брала участь у підготовці українських шкільних підручників і в укладанні плану й програми єдиної діяльної школи, яка мала мати національний характер. Ймовірно, що саме у зв’язку з таким чітко окресленим національним спрямуванням діяльності, УРЕС (1987) характеризує Софію Русову як культурно-освітницьку діячку і педагога буржуазно-націоналістичного напрямку. Час звикнути, що коли чуєш «буржуазно-націоналістичний» - варто звернути увагу. Це «тавро» клеїли за послідовність в українському питанні. 1920 р. – С.Русова лектор педагогіки Кам’янець-Подільського університету і голова Української Національної Жіночої Ради (до 1938 р.), з 1923 р. – професор педагогіки Українського Педагогічного Інституту ім. Драгоманова у Празі, бо з 1922 р. С. Русова, як і український Педагогічний Інститут, на еміграції. Видатна українка залишила по собі помітну інтелектуальну спадщину – вона співавтор численних наукових і популярних журналів, автор наукових праць головне з педагогічних питань, а також з літератури та мистецтва. Софія Русова – одна з піонерок українського просвітянського та жіночого руху у Києві, Одесі, Харкові, Кам’янець-Подільському та на Чернігівщині. А якій кількості наших громадян відоме це ім’я, подвижницький життєвий шлях? Малопомітним було і відзначення у 2006 р. 150-річчя від дня народження Софії Русової, яке так невдало припало на чергові бурхливі українські політичні змагання. Було б логічним, аби місцева влада українських міст дала її ім’я зразковим школам та дитячим садочкам, бібліотекам. Її ім’я могло б бути увічненим у назвах наших вулиць, а ми ще й досі ходимо вулицями вбивці Полупанова, злодія Котовського та ін. подібне, що має сумнівне виховне значення, виглядає на сьогодні аморальним і алогічним. Ольга ПУГАЧ
