Незважаючи на поширене переконання «Кіно – вигадка, яка не впливає безпосередньо на навколишнє життя», часом намагаюся посперечатися. Ось у лютому 2012 року в київському Будинку кіно переглянув два фільми з Великобританії та США: вони мені нагадали про Україну.

Отож, фільм «Ромовий щоденник» (2011 р., реж. Брюс Робінсон). Це екранізація однойменного автобіографічного твору Хантера С. Томпсона, автора новел та передвиборчих статей-оповідань часів президентів Кеннеді та Ніксона у США. Фільм – про Пуерто-Ріко 1960 року. Острівна держава – під боком у США: звідти понаїхали туристи, військові, господарники та газетярі. Місцеві жителі – «масовка», якій вказують на її місце словами чи зброєю. «Це шизофренічна країна: дві мови…», – говорить колега головному героєві. А той – у виконанні Джонні Деппа – переконується в навколишніх кричущих протиріччях, так схожих на його внутрішній стан «ромового щоденника».

Наступний фільм – «Нащадки» (2011 р., реж. Алєксандер Пейн). Актор Джордж Клуні наприкінці фільму зізнається: ми, велика родина, нащадки гавайської принцеси, «навіть гавайської не знаємо», говоримо англійською і ризикуємо продати родинний спадок – останню недоторкану ділянку землі на Гавайських островах. До цих роздумів і зізнань героя фільму підштовхнула повільна смерть дружини, яка після травми впала в коматозний стан та була відключена від систем підтримання життя (згідно її ж заповіту).

Але трапляються фільми, де про Україну говориться прямо. Писав цю замітку і випадково переглянув кінострічку австрійського режисера Готца Шпільмана «Реванш» (2008 р.). Сценарій крутиться навколо повії Тамари (акторка Irina Potapenko), яка спілкується виключно російською та німецькою. Ця молода жінка у вирішальний момент перевірки документів відповідає поліціянтові: «Паспорт у друга… Я з України». Далі вона разом з партнером тікає на авто й гине від кулі. Поліціянт же розповів колегам: жінка була чи з Росії, чи з Румунії…

Австрійці, зображені у фільмі «Реванш», живуть в центрі свого власного Всесвіту: старий чоловік не йде в лікарню через відданість коровам та дровам, молодші намагаються налагодити особисте життя. Для них посол України – повія Тамара.

Такі фільми нагадують про те, що українська мова – цінність. Її можна знати, а можна знати, що вона є (цей вислів чув від поета Василя Довжика). А ще багатьом громадянам України за кордоном доводиться бути «вітринами» чи «вітрилами» цієї землі. Бо іноземці хочуть знати більше.