Коли я вперше приїхав у це село 1965 р. з родиною моєї дружини, відвідав місцевий цвинтар. Був він без огорожі з убогими пам’ятниками — тумбочками з п’ятикутними зірками, біля яких пасли кіз і овець.
“Чому північна сторона цвинтаря у суцільних заростях акації й терну?” — спитав тещу.
“Це похованці Голодомору, — тихо відповіла вона. Сюди був хід закритий сіткою, говорити публічно про це забороняли…”
Зі слів моєї тещі Марії Онуфріївни Кучер, в селах Лука-Мовчанська, Телелинці, Возниці, Погоріла залишилося по 40—60 живих. Але зморені голодом люди помирали і в наступні роки, бо жодної допомоги не було. Петро Синюк пише: “1934 року в Станіславчицькому районі залишилось 25 160 осіб, а 1933-го їх проживало 32 459 (померли фактично 7 200 осіб — кожен четвертий, а більшовицька статистика занизила показник удвічі”. Моя тітка Палагея Кучер добре пам’ятає, як на їхній вулиці смерком збирали на підводу трупи і везли в братські могили. Харчувались юшкою з лободою — півлітра дерті на п’ятилітровий казан.
З початком війни всіх чоловіків забрали на фронт, жінки орали, сіяли. Пам’ятаю, ділянки буряків по 5—7 га сестри тещі копали до Нового року. Здавали поставки: картоплю, молоко, яйця, м’ясо тощо. З колгоспу все забирали майже за- дарма.
Лише за часів незалежності в селище Станіславчик провели газ, за оренду землі сільська рада утримує музичну школу, два дитячі садочки, прокладено дорогу до цвинтаря. Нарешті загиблим односельцям віряни Православної Церкви поставили дубовий хрест: “Жертвам Голодомору”.
Нещодавно Конґрес Українців Світу закликав відслужити панахиди по всіх померлих від Голодомору, скласти списки загиблих і внести в Книги пам’яті та Всеукраїнський реєстр.
Хоч повільно, але українськість утверджується і на Поділлі. Можемо подякувати за сміливість і працю Петрові Синюку, який видав своїм коштом книжку, використавши поєднання історичних, статистичних, архівних і авторських джерел.

Всеукраїнський культурологічний тижневик "Слово Просвіти"