ТВІЙ ЧИН — СПІЛКУЙСЯ УКРАЇНСЬКОЮ!
Винесену в заголовок фразу можна сприймати по-різному: як заклик, як назву довготривалої акції або масштабного руху, як сповнену глибокого змісту форму заявлення українцями своєї національної громадянської позиції.
Хай кожен сприймає це так, як йому прагнеться. Я ж укладаю у цю фразу такий зміст.
Спілкуйся українською — то значить будь таким, яким тебе сам Господь Бог та наші предки спородили на цій землі.
Спілкуйся українською — то значить долай властивий ще для багатьох українців страх чи нерішучість перед рідною мовою та говори нею впевнено і переконано.
Спілкуйся українською — то значить не обмежуй простір, де вона із твоїх уст звучить, лише власною квартирою та ближчими знайомими.
Спілкуйся українською — то значить спілкуйся нею повсюдно: вдома і на роботі, у магазині й у транспорті, в приміщенні й на вулиці — саме всюди.
Спілкуйся українською — то значить спілкуйся нею з усіма, хто тільки її розуміє; людей же, які не розуміють української мови, практично в Україні нема.
Нарешті, спілкуйся українською — то значить викорінюй у собі рабську звичку мовної запопадливості, запобігливості, нічим не вмотивованого підлаштування під іншу мову — найчастіше в інших умовах під російську.
Ще й ще подумай: навіщо, для чого це підлаштування, якщо твою мову твій співрозмовник чудово розуміє? Навіщо, для чого, якщо у переважній більшості випадків твій співрозмовник і сам є українцем, хіба що несвідомим своєї мови? Навіщо, для чого, якщо близько п’ятнадцяти відсотків росіян, які живуть в Україні, нашу мову також добре  розуміють,  дарма що для них, як кажуть вони, “удобнее” говорити по-російськи? Зрештою, чому так нечасто наполягаємо ми на тому, що і нам, українцям, говорити власною мовою теж “удобнее” — зручніше? Доки житимемо чужою позичкою?
Отже, мої читачі, спілкуймося українською. Аж ніяк не для зневажання інших мов, а для утвердження мови власної, національної. Як бо й може вона утвердитися, якщо під це не підставлятиме себе кожен, хто не вважає, що стан з нашою мовою вже нормальний?
Хтось із наших громадян покладається тут на владу, на державу — мовляв, ось хай Президент указ видасть, нехай Верховна Рада закон ухвалить…
Що й казати, від найвищої влади багато, дуже багато залежить, але за однієї умови: щоб її позиція і прагнення збігалися з нашими. Та чи збігаються, як-от у випадку з урядом  Януковича та Верховною Радою, у складі якої якраз і переважають депутати, байдужі, а то й просто ворожі до українського слова? І це хтось сподівається прийняття ними закону “Про українську мову як державну” або закону “Про застосування мов в Україні”, проекти яких у серпні 2006 року були схвалені IV Всесвітнім форумом українців?
Особисто я жодних ілюзій стосовно цього не маю, тим більше, що в наш час у Верховній Раді чекають свого розгляду вже до двох десятків законопроектів, кожен з яких передбачає визнання російської мови також як державної (чи офіційної) в Україні. Отже, кільце довкола нашої мови звужується і звужується, і прокоментувати це варто хіба що так: принципово помиляються ті політикани, котрі вважають, буцімто виношуване ними законодавче нищення української мови українці мовчазно стерплять. Та ні, то неминуче обернеться не тільки загостренням міжетнічного розбрату, а й настанням справжньої національно-визвольної боротьби, спрямованої на остаточне подолання в Україні того ганебного явища, яке соціологи й політики називають  внутрішнім колоніялізмом.
Гадаю, наш, українців, обов’язок — не допустити руйнівної бурі на нашій землі. Причому те, що з причини нинішньої власної інертності раптом довелося б нам через якийсь час виборювати в обставинах крайнього суспільного збурення, ми можемо (поки що можемо!) утверджувати сьогодні у цілком певніший, власне, спокійний спосіб — і то саме в спосіб масштабної, аж ніяк не агресивної, але наполегливої та рішучої  загальнонаціональної акції “Спілкуймося українською”.
Не потрібно, гадаю, для цієї акції ні якогось оргкомітету, ні координаційного штабу. Вимагається лише власний приклад, власний чин кожного, кому, бодай трохи болять болі нашої мови. Ви хочете долучитися до лікування мовної хворості українського суспільства? Тож потрібне від вас лише одне: щоб ви самі за всіх обставин та повсюди, де тільки вас розуміють, послуговувалися українською мовою. Повторюю: на роботі, на вулиці, в магазині, у транспорті… І не варто соромитися, якщо у вашій мові траплятиметься росіянізм чи суржик. Втішайте себе вже тим, що це вкрадається у вашу мову ґандж на вашому шляху до якіснішої, до української літературної мови, якою належить говорити впевнено, самошанобливо, навіть гордо, без жодного комплексування. Ну, так — для аналогії — як упевнено та голосно повсюди говорили “младочехи”, утверджуючи свою чеську мову. Добре було б взяти з них приклад і нашим “молодоукраїнцям”, особливо студентам.
Отже, “спілкуймося українською”, отже, власний чин, який, підкреслюю, потрібен не тільки власне для мови як такої. Маємо бо ситуацію, за якої мова —  то незмірно ширше, масштабніше, ніж мова. Сама наша державність, її подальше зміцнення чи навпаки — ослаблення, її соборність, зліквідування нав’язуваного  реґіональниками й комуністами безпідставного поділу України на Західну і Східну, ступінь просвітлення суспільства українською національною ідеєю, міра патріотизму наших громадян — усе це навпрямки пов’язане з належним утвердженням у нас державної української мови, значення якої для України достоту спасенне. Недарма  ж такі зусилля і такі мільярди витрачаються на те, щоб Україна лишалася зросійщеною.
Ось тому і “Спілкуймося українською” — рух, акція, до споляризування яких мали б долучатися всі наші національно-державницькі партії, громадські організації, установи, неодмінно — засоби масової інформації, власне, всі, хто розуміє важливість державозміцнювальних та націєзміцнювальних речей, про які мовлю.
Зазначу, що одночасно зі мною цю ж тему порушують і мої дописувачі. Пише, для прикладу, Ольга Онищенко з м. Фастова, яка маючи 88 років, не втрачає надії “пережити нечисть, котра заволоділа Україною”, та яка переконана, що в національному й громадянському усвідомленні нашого люду виняткову роль має відіграти належне утвердження державної мови. “Мудрий мій народе! — читаємо у листі. — Підкажи мені, і я пораджу вельмишановному професорові А. Погрібному, який вже роками стукає у наші серця, як остаточно достукатися до наших зросійщених українців, щоб і в них обізвався, ожив той закуток розуму, де захована мудрість. Отоді всі ми, українці, заговоримо на своїй землі своєю мовою. На заході вона буде забур’янена сусідською польською, на сході — сусідською російською, але з допомогою нашої волі та справжньої української влади, яка в нас з часом неодмінно буде, ми виполемо бур’яни з нашої мови, а зі своїх душ — малоросійство”. І знову в цьому листі апеляція до народу: “Прошу тебе через газети, радіо, листи до владців і до професора А. Погрібного, підкажи мені і таким зраненим, як я, як збудити глухарів, як не допускати подальшої “штепселізації” нашого мовлення (були такі Штепсель з Тарапунькою), як, виявляючи свою волю, бути кожному українцеві самим собою, а не попихачем, пристосуванцем до не своєї мови чи виродком, який хоче в Україні другої державної мови”.
Тему необхідності масштабного руху під такою ж назвою “Спілкуймося українською” розвиває у своєму листі Леонід Пінчук з м. Миколаєва, який посилається, на жаль,  на неназваного ним  українця з Севастополя, котрий, як стверджує він, й ініціював цей рух. Зауважмо до речі: подібні рятівні для нашої мови ініціативи народжуються в найзросійщеніших краях держави.
Зокрема, у своєму зверненні до українців п. Пінчук закликає: “Спілкуймося між собою, шановні українці, українською мовою, допоможімо один одному в оволодінні  нею та в її утвердженні. Зробімо у цей спосіб шлях до об’єднання титульної нації та до стабільності в державі найкоротшим. І хай не зупиняють нас залякування якимсь націоналізмом або “насильственной украинизацией”, адже йдеться про поширення української мови серед українців, у чому мають бути зацікавлені всі свідомі громадяни нашої держави”. І далі — практичні речі: “Почнімо з простого, звертаючись українською мовою на вулиці, в метро, транспорті, офісі, магазині чи на ринку, у розмовах по телефону і т. д. Роз’яснюймо, що кожен українець має не тільки право вибору мови спілкування, а ще й обов’язок, відповідальність перед нацією, суспільством за рідну мову, яка без спілкування стане латиною”. “Нехай почують заклик “Спілкуйся українською” відомі в Україні люди — артисти, політики, спортсмени, науковці, вчителі й лікарі, представники влади й бізнесу: шановні, майте сміливість послуговуватися українською послідовно, скрізь і щодня, адже з вами спілкується багато людей.  Тож поширимо акцію “Спілкуйся українською” на всю Україну, зробімо її безтерміновою доти, доки українська мова набуде такого поширення серед українців, як, наприклад, російська серед росіян”.
Заклик утверджувати державну мову ініціативою і силами самого українського народу, який, саморятуючись від денаціоналізації, повинен рішучістю самих же громадян послідовно вживати свою мову “як в особистому, так і в приватному побуті” (“це  й буде найпромовистіший і найвирішальніший референдум”) містить і переданий мені лист письменниці з Канади Лесі Храпливої-Щур.
Тобто і в цьому листі — та сама тема:  спілкуймося українською. Тема, яка, можна сказати, вже виболена суспільством і чекає лише на те, щоб до її зреалізування дружно та об’єднано підключилося усе свідоме громадянство. Зрештою, хіба концертні програми групи Сашка Положинського в невеликих містах  України — це не “Спілкуйся українською”? Або дедалі масовіша акція “Не ходити на фільми з російським перекладом”, мета якої — створити економічний тиск на дистриб’юторів, впевнених у тому, буцімто переклад фільмів українською мовою фінансово невигідний, — це не внесок у розв’язання цієї проблеми?
Тобто для досягнення отого “Спілкуймося українською” розрізненими силами вже дещо робиться. Перетворити це на фронтальний та наймасштабніший рух — ось завдання.
Звичайно, існують різні способи захисту громадян своїх мовних прав. Ось нещодавно ЗМІ повідомили: не деінде, а в Луганську відсудив своє право вчитися українською мовою у тамтешньому університеті мешканець цього міста Сергій Мельничук, з чим і варто цього наполегливого та стійкого юнака, який не завагався витерпіти тривалу й тяжку судову тяганину, щиро привітати.
Я ж веду мову про спосіб, який не потребує ні якоїсь тяганини, ні часу — потрібне лише посилене рішучістю бажання долучитися власною позицією, власним прикладом, власним мовно-громадським чином до ось цього назрілого та необхідного — “Спілкуймося українською”.
Отже, геть байдужість! Геть вагання! Нехай додасться українського звучання на соборному українському просторі!

Всеукраїнський культурологічний тижневик "Слово Просвіти"