— На вісімнадцятому році незалежності говорити про якісь не те що кардинальні, а бодай значні зміни у сприйнятті суспільства феномену Української Повстанської Армії не доводиться.
Звичайно, зрушення є, передусім завдяки багатьом виданням дослідницького документального характеру. Маю на увазі багатотомний літопис УПА, окремі книжки про цей етап національно-визвольної боротьби. Свою справу роблять пересувні виставки, які з минулого року мандрують Україною.

Я був свідком жвавого інтересу до такої виставки у Фастівському музеї на Київщині. Було проведено конференцію. Але, на жаль, до заходу долучилися не надто широкі кола. На противагу тотальній пропаганді, яку здійснювала ідеологічна машина комуністичної влади, не створено настільки ж масової контрпропаганди.
Широке висвітлення цього явища мало б бути в художньому й документальному кінематографі, пресі, на радіо, а передусім у школах та у вищих навчальних закладах, бо юне покоління вбирає все, як губка, і воно має знати правду. Для цього потрібна державна програма, передусім в освіті. Але на це важко сподіватися, коли наш парламент поділено не лише на партії, фракції, а й на ворожі табори, серед яких відверто антиукраїнські. Маю на увазі насамперед комуністів, які, попри президентські укази, обкидають болотом із парламентської трибуни, в телерадіоефірі все, що стосується УПА, навіть не змінюючи лексики.
Суспільство трохи розгублене, бо нема твердої державної установки на те, що сьогоднішня українська армія — спадкоємиця військових традицій не Червоної армії, а тих формувань, які були власне українськими й виборювали незалежність: військові формування УНР, Західно-Української Народної Республіки, УПА, Українська Галицька Армія. У підручниках з історії, історичних посібниках для вищих шкіл це чітко не визначено. Звідси висновок: зміни є, але вони, на жаль, не вражають.
— Які відгуки на Ваші твори? Чи вони допомагають людям зрозуміти історичну правду про УПА?
— На жаль, не думаю, що такі книжки, як моя, щось кардинально змінять у сприйнятті масового читача цієї сторінки історії. По-перше, немає масового читача. Наклад моєї книжки “У снігах”, як багатьох інших українських книжок — 2 000 примірників. Це також одна з найбільших проблем. По-друге, мої новели й оповідання — не документальні розповіді про героїку УПА, про самозречену боротьбу. Вони радше про людину, яка опиняється у трагічній ситуації, бо втрапляє в жорна страшних історичних процесів. Мене цікавить світ саме такої людини. Були хороші відгуки з різних кінців України, але вони більше стосувалися новели як форми, тобто письма.
Хочеться, щоб читач сприймав цю книжку не лише як епізоди визвольної боротьби, а глибше.
Кінематограф, де я чимало попрацював, зокрема над цією темою, має вплив значно більший. За моїми сценаріями вийшли фільми “Нескорений” про Романа Шухевича, “Атентат. Осіннє вбивство в Мюнхені” про Степана Бандеру, “Залізна сотня” — за спогадами славної пам’яті Юрія Борця, який недавно помер, був ветераном УПА, пройшов із боями у складі однієї з сотень аж до Баварії, жив в Австралії й дуже переймався тим, що відбувається в Україні. Мав одну з найбільших будівельних фірм в Австралії, тож значні кошти віддавав на видання історичних книжок в Україні, на українську пресу, кінематограф. Майже повністю фінансував фільм “Залізна сотня”.
За моїм сценарієм створено один з перших в Україні фільмів про УПА “Вишневі ночі”. Почали знімати його ще за часів Радянського Союзу, коли дозволили про це говорити. З Аркадієм Микульським ми зняли документальний фільм “Чия правда, чия кривда”.
На жаль, жоден із цих фільмів не йшов у широкому прокаті на сході й півдні України — там, де вони найпотрібніші. Демонстрували їх переважно в Галичині. Були прем’єрні покази у Києві, на Київщині, у Східній Україні, але цього замало. У всіх реґіонах їх дуже тепло сприймала молодь. Надходило багато відгуків, писали про те, що не знали справжньої історії. Історію УПА перекручували, плямували, а це наша героїка, наша слава.
Якби телебачення демонструвало ці фільми не лише до Дня Незалежності раз на рік або іноді серед ночі, то вони б мали значно більший вплив.
Нещодавно в одному з інтерв’ю російський політик, правозахисник Валерія Новодворська, якій дуже симпатизую, зокрема через її позитивні оцінки українських реалій, сказала: “Я бачила Ваш фільм “Вишневі ночі” (його демонстрували о шостій ранку), записала на касету і тепер усім своїм друзям у Москві показую”. Вона також говорила про боротьбу УПА як про війну справедливу. Нині, очевидно, в Москві цей фільм навряд чи показали б. Глядачі сприймають його позитивно, бо він зроблений художньо, на межі драми й мелодрами. Стрічку демонстрували в Росії, Казахстані — у Павлодарі, Астані, Алмати. У Караганді — українською мовою без перекладу.
Завдяки таким фільмам можна привернути увагу до цієї теми, переконати українців у тому, що це справді одна з найгероїчніших і найтрагічніших сторінок у нашій історії.
— Над якими ще темами працюєте?
— І в кінематографі, й у прозі переважають мої рідні Карпати, Гуцульщина. Я з села Кривополе Верховинського району Івано-Франківської області. Гуцули — суто гірське плем’я. Гуцульщина мене цікавила завжди.
Перший мій фільм — “Меланхолійний вальс” за творами Ольги Кобилянської. Трохи додав із щоденникових записів письменниці, які саме тоді було перекладено з німецької. Усе це сплелося у фільм, який поставив режисер Борис Савченко.
Є урбаністичні прозові речі, але їх менше.
— Що потрібно, щоб тема УПА нарешті об’єднала націю, а не роз’єднувала?
— Це буде лише тоді, коли матимемо нормальну українську владу на всіх рівнях.
Наприклад, Президент видав указ про широке висвітлення тематики УПА, зокрема про облаштування виставок. У Києві є десятки музеїв, а виставки було лише дві: у нашому музеї і Музеї війни. І це в столиці!
Я сам їздив до Львова, до Музею національної боротьби. Нам позичили експонати, у київських колекціонерів зібрав деякі книжки, листівки тощо. Допомогла бібліотека імені Ольжича. Додали сучасні матеріали і зробили виставку в двох залах, демонстрували фільми про УПА. Друга виставка була в музеї, який чомусь досі називається Музей Великої вітчизняної війни. Вважаю, що це також один із міфів, який заважає нам правильно оцінювати і сьогодення, й історію, оскільки в цій війні Україна стала заручником, з одного боку сталінських планів, а з іншого — гітлерівських. Ця війна для України не була вітчизняною, це була світова війна, бо в найстрашнішому конфлікті брали участь багато країн.
Українську Народну Республіку на початку двадцятих років минулого століття по суті окупували. 22 червня 1941 року стався черговий епізод Другої світової війни, війська рейху рушили на Схід, для України це означало лише зміну одного окупаційного режиму на інший. Згодом знову повернувся попередній окупаційний режим.
Ми часто нарікаємо: і те не зроблено, й те, звинувачуємо Президента. Але є державні структури, які повинні працювати на Україну. Тоді й настануть зміни.

Спілкувалася Надія КИР’ЯН