У народі “ледачого кота” характеризують так: миші лазять у нього на голові, а він — “нуль вніманія”. Де бачено, щоб на голові у влади (і в Одесі, і в Криму) ставили пам’ятники найбільшому катові українського народу — цариці Катерині (що, за Шевченком, “доконала вдову сиротину”), а ця голова навіть не похитнулася?..
Дисертації давно вже не пишуть, а клепають. На всіх стовпах є оголошення на зразок: “пишу дипломные, курсовые, диссертации для будущих проФФесоров”, а влада й вухом не веде. А це усе — мова культури, до якої, як бачимо, ні в кого руки не доходять…
Кілька місяців тому відбувся Конґрес інтелігенції, на якому йшлося про єдиний культурологічний простір України. За день до Конґресу Іван Драч в інтерв’ю газеті “Голос України” сказав, що це буде або щось значуще, або чергова, ще одна булька. І як у воду дивився: бульку надули, а практичних кроків ніяких. Хіба що почастішали відвідини Президентом будівництва “Мистецького арсеналу”, “гетьманської столиці” чи музею в Пирогові. Або стало вже обов’язковим постійне сходження на найвищу українську гору. Це, можливо, треба, але… “Нє царскоє ето дєло”. Що, немає у нас міністра культури чи віце-прем’єра з гуманітарних питань? Якби був у нації батько, то він би дав їм обом ложкою по лобі й сказав: Сидіть на тому “мистецькому арсеналі” чи в “гетьманській столиці”, доки… А я візьмуся за просто-таки кричущі проблеми. Економіка й культура села, наприклад, провалилися у таку прірву, з якої не витягнуть його ні популістські розмови про Голодомор, ні політиканство щодо НАТО, ні…
Хто повертатиме в Україну сільських заробітчан, які працюють на чорних дворах зарубіжжя і вважають ті двори привабливішими, ніж українська незалежність із її бездоріжжям, безробіттям і сільським побутом рівня ХVІІ сторіччя? Невже так тяжко провести до кожного села хоч би асфальтовану стежку? А село ж — головне джерело національної мови. Якщо бракує хисту, щоб це усвідомити, треба їхати на консультацію до американського Конґресу; він, не патякаючи ні про які “місцеві” бюджети, ще бозна-коли створив умови, щоб простелити до кожного фермера і дорогу, і всі інші прикмети цивілізації… Судячи з усього, ніхто у нас навіть не збирається на такі консультації, бо ж треба вчасно задекларувати власні мільйонні активи (Президент), річні півторамільйонні депозити (міністр фінансів)…
Є думка, що з українською мовою проблеми залишатимуться завжди, бо немає, мовляв, бар’єру між нею і мовою, скажімо, росіян. Якщо розуміти цю “відмінність” так, як іронічний герой Остапа Вишні: “По-російському — трест і по-українському трест. Синдикат — і по-російському, і по-українському — синдикат. Тантьєма — так само і по-російському, і по-українському…”, — то справді нема.
А якщо серйозно… Неповторність — становий хребет української мови, Україна втратила чи не найбільше своїх мислителів. Щоб виокремити неповторне, національне, Богдан Хмельницький зважився на звільнення свого народу від польської влади; в ім’я утвердження української неповторності Іван Мазепа повстав проти Російської імперії; за співучу українську мову Шевченко карався й мучився усе своє творче життя.
За національну свідомість комуністичні опричники нищили українську інтелігенцію… Ми нині збираємо плоди всіх цих поразок, бо ми — це діти не знищених, найбільш затолочених, тих, що ні тоді не бачили, ні тепер не можуть себе ідентифікувати. Потрібні десятиліття, щоб вивітрилася ота імперська затолоченість. Згадуваний вище “проФФесор” — із тої епохи. І він такий не один. Академічний Інститут української мови (директор П. Гриценко, провідний учений Світлана Єрмоленко та ін.) нещодавно в телевізійному експерименті продемонстрував, що бацилою “проФФесорства” вражена вся керівна верхівка нашої-ненашої влади. Якщо прем’єр говорить “кааліція” замість “коаліція”, то це, за висловом Президента, не лише “порте” (“псує”) їх самих, а нівелює всю націю, яка доручила їм кермо.
Зміни можливі тоді, коли працює бодай освіта. А яка вона у нас? Коли у класичних університетах України немає факультетів національної мови і літератури?! Якби таке трапилося у Франції, Англії чи Польщі, то навряд чи мали б своє (і яке?..) обличчя і їхні держави! Це у нас життя “без обличчя”, без своєї мови та культури, як вважалося нормою за царату чи більшовизму, так і залишилося нині… Свою позицію мають донести творчі спілки — письменники, художники, музиканти. Але їх (у боротьбі за мову і національну духовність) не чує ніхто.

Всеукраїнський культурологічний тижневик "Слово Просвіфти"