— Ще 1990 року Ви заявили, що Ваше завдання як політика — це Україна в НАТО. Ви і досі бачите перспективу для нашої держави в НАТО?
— Новітня українська національно-демократична революція 1989—1991 років відбулася не лише під прапором створення Української держави, а й під прапором європеїзації України, що знайшло відображення у гаслі “Повернемо Україну назад, додому в Європу”. Ми це повернення в Європу розглядали і подавали як бажання українців жити за європейською шкалою цінностей, за демократичними принципами, за високими соціальними стандартами й за високим рівнем безпеки. Наприкінці 80-х — початку 90-х років саме така проєвропейська позиція націонал-демократів знайшла підтримку у наших громадян, стала одним із вирішальних факторів консолідації українців у здобутті незалежності України.
Українська державність постала і як результат цивілізаційного вибору українського народу: ми повертаємося у звичне для нас європейське середовище з християнськими і демократичними цінностями, а не шукаємо якусь іншу перспективу. З огляду на це членство України в НАТО та ЄС — це практична реалізація європейського цивілізаційного вибору українців, зробленого ще під час української революції 1989—1991 років.
Членство в НАТО — це й міжнародні гарантії нашої державності.
— Хіба у ХХ сторіччі Україна не отримувала таких гарантій?
— У першій половині ХХ сторіччя українці неодноразово проголошували свою незалежність. Згадаймо хоч би УНРівський період, Карпатську Україну тощо. Однак втрачали її, й значною мірою саме через відсутність міжнародних гарантій. Тому саме через членство в НАТО Україна одержить міжнародні гарантії власної безпеки і державності.
— Нам хтось загрожує?
— Дуже часто ми чуємо, що для України немає прямої військової загрози, а отже, чому нам пертися у те НАТО. Так, справді, нині прямої військової загрози немає. Однак це не гарантує, що вона не з’явиться в недалекому майбутньому, про що свідчить уся попередня історія людства, й України зокрема. На жаль, і досі актуальна стародавня мудрість: “Хочеш миру — готуйся до війни”. Доки у світі є зброя, доти є небезпека виникнення прямої військової загрози. Питання безпеки — це ключове питання для будь-якої влади, для будь-якого суспільства, для будь-якої нації. Не варто так швидко забувати Тузлу, недавні вислови Путіна, який лякав нас націленням на Україну ядерних ракет. Пам’ятаймо і те, що в нашому Севастополі є чужий російський Чорноморський флот.
Крім того, в сучасному світі держави зазнають загроз через інтенсивні зовнішні впливи в гуманітарній, економічній, енергетичній, інформаційній та інших сферах. Вони виявляються в економічних і торговельних війнах, культурній експансії, нелегальній міграції, транскордонній злочинності й міжнародному тероризмі. Тобто можна знищити або підірвати державність тієї чи іншої нації не лише класичними видами зброї, а й з допомогою зазначених впливів. Нейтралізувати їх самотужки надзвичайно тяжко, їх легше відвертати солідарно з іншими демократичними державами у системі колективної безпеки. Важливо зрозуміти, що НАТО — саме така система колективної безпеки демократичного світу, через членство в якій ми хочемо відвернути від України всі негативні впливи і вберегти себе від можливої в майбутньому прямої військової загрози.
— Отже, з якого боку не глянемо, членство України в НАТО вигідне?
— Як член НАТО Україна повноцінно долучиться до системи колективних зусиль із ліквідації загроз, які становить неконтрольована міграція. Сьогодні це дуже серйозний новий виклик і загроза багатьом державам, зокрема і для України. Основний потік нелегальних мігрантів — з азійських країн. А це люди іншої культури, інших традицій, іншого менталітету. Неконтрольована міграція становить також небезпеку поширення зброї, тероризму, різних незвичних захворювань. Україна розташована в такому географічному місці, що ці шляхи значною мірою пролягають через нашу територію і самостійно з цією проблемою нам не впоратися. Пам’ятаймо, що наші східні кордони відкриті. Росія ж зацікавлена у неврегульованості кордонів із Україною, щоб не зупиняти неконтрольованого потоку міграції на своїй території, а спрямовувати мігрантів на нашу. Після вступу в дію угоди з ЄС про реадмісію неконтрольована міграція стала реальною загрозою для нашої країни.
Не варто забувати і про сучасні інформаційні війни, зокрема так звані “кібератаки”. Дедалі більше грошей і товарів у світі рухаються каналами, які обслуговують на базі глобальних інформаційних мереж. Достатньо заблокувати інформаційні системи держави, щоб паралізувати звичний ритм життя країни й навіть спричинити банкрутство цілих галузей. Ми бачили вже такі спроби щодо Естонії, коли Росія організувала атаки хакерів на інформаційні системи цієї країни. “Кібератаки”, як і міжнародний тероризм та неконтрольована міграція — це новітній глобальний виклик, відповідь на який можна знайти лише в системі тісної міжнародної співпраці. До слова, НАТО створив в Естонії центр, покликаний розробляти системи захисту від таких атак.
— Напевно, у співпраці з НАТО та ЄС Україна змушена буде грати за їхніми правилами?
— Якщо Україна стане членом НАТО, а згодом і Європейського Союзу, то вона змушена буде прийняти європейські правила гри і в політиці, і в економіці, і в соціальній, екологічній, культурній, інформаційній та безпековій сферах. І це в інтересах українців.
Влада змушена буде рахуватися з цим зовнішнім фактором, із європейськими правилами гри. Нарешті, закон буде один для всіх. Валовий внутрішній продукт вироблятимуть і розподілятимуть в інтересах найширшого кола наших громадян, а не лише в інтересах невеликої купки олігархів. Хто ж не погодиться, що нам потрібна така модель економіки, в якій основну частину економічного продукту становила б заробітна плата працюючих, і сам продукт розподілявся між більшістю громадян, і таким чином формувався “середній клас”? А це люди економічно не залежні від влади, люди, які є носіями демократії, національної традиції й національного закону.
Отже, коли Україна стане членом НАТО і ЄС, то прийме систему правил, які спрямовані не на забезпечення розкішного життя невеликої купки олігархів та високопосадовців, а на забезпечення гідного людського життя переважної частини суспільства.
Україна також одержить можливість захистити свою національну ідентичність, перетвориться з об’єкта на суб’єкт європейської політики.
— Ви вважаєте, що Україна не може без членства в цих організаціях підвищити свій рівень життя?
— Нині в світі конкурують і борються за ринки, ресурси, технології, зрештою за свій спосіб життя та свою традицію не окремі країни, а цілі групи держав, що діють солідарно як реґіональні цивілізації. Одну з таких груп становлять країни — члени ЄС, Канада і США. Можна виділити також групу мусульманських держав, групу південно-східно-азійських держав. Окремо перебувають такі гіганти як Китай та Індія. І якщо ми хочемо вистояти у цій боротьбі й посісти гідне місце у глобальній конкуренції за “місце під сонцем”, то мусимо прибиватися до якогось берега. Тут принцип “моя хата скраю” не діє, бо кожен знає, що в історичних бурях та негараздах першою горить саме та хата, що “скраю”. Цілком очевидно, що місце України — в європейській сім’ї народів та в євроатлантичних інтеграційних структурах.
— То чому ж Росія проти того, щоб Україна вступила в НАТО?
— Україна порівняно з Росією обрала інший вектор розвитку. Хоч і поволі, Україна послідовно виходить на шлях євроатлантичної інтеграції, на шлях демократії. В Росії ж нині утверджується курс на авторитаризм. Тож наші вектори розвитку різні. Російські провідники шукають для Росії якогось особливого цивілізаційного шляху, й з цією метою свідомо протиставляють себе Європі. А заразом спокушають та підбурюють й Україну на це протистояння. Росія боїться європеїзації України, боїться її демократизації.
Водночас членство України в НАТО позбавить Росію фантомного імперського болю за втраченою колонією. Тільки приєднавшись до НАТО, Україна увійде в етап стабільного демократичного розвитку та стабільних і рівноправних відносин із Росією.
— Але з Росії нас запевняють, що вступ України в НАТО загрожує їй.
— Те, що Росія так заперечує членство України в НАТО, має дуже мало причин, насправді пов’язаних з її безпекою. Наприклад, російська влада заявляє, що вступ України в НАТО — це прихід НАТО до кордонів Росії. Але Росія уже давно має спільні кордони з країнами НАТО — з Норвегією, Польщею, Литвою, Латвією та Естонією.
Окрім імперських мотивів, у позиції Росії проглядається ревність до України як до конкурента. Наприклад, Україна і Росія надають НАТО для перевезення військових вантажів свою авіацію. Отже, Росія зацікавлена у тому, аби усунути українську військово-транспортну авіацію як конкурента, а для цього треба віддалити Україну від НАТО. Членство в НАТО також створить можливості проникнення українських розробок у військовій сфері на західні ринки, а отже, суттєво посилить конкурентоспроможність українських підприємств ВПК щодо російських. Тому зрозуміло, що Росії такий конкурент, як Україна, не потрібен.
Я хочу, щоб ми врешті-решт розвінчали міфи, створені навколо вступу України в НАТО.
— І перший із них, напевно, той, що НАТО посварить нас із Росією?
— Не посварить. Як не посварилася Росія з жодною із країн — членів НАТО. Тому що Росія сама опинилася перед дуже серйозними викликами і загрозами. Як і Заходу, Росії загрожує неконтрольована міграція, міжнародний тероризм і мусульманський фундаменталізм. Ці загрози їй не відвернути без широкого співробітництва з НАТО та європейськими структурами. Так само вона не впорається самостійно і з “кібератаками”.
Існує багато факторів, які не залишають для Росії альтернативи крім тісної співпраці з НАТО. Це, зокрема, і технологічна відсталість Росії, і виклик для неї, породжений бурхливим розвитком Китаю. Росія приречена на дуже тісне співробітництво з країнами, які об’єднані в НАТО. Я переконаний, що без глибокої співпраці з Альянсом Росія не зможе гарантувати собі безпеку і територіальну цілісність.
Членство України в НАТО лише сприятиме нормалізації відносин з Росією, яка врешті-решт припинить зазіхати на Україну і сконцентрується на розв’язанні власних проблем.
— Дуже часто чуємо, що Україна своїм вступом у НАТО відривається від слов’янських коренів. Це так?
— Це ще один міф. Ідучи до НАТО, українці не відриваються від слов’янського світу, як і від православного. Членами НАТО є такі православні держави як Болгарія, Греція і Румунія. А що ж до слов’янських народів, то в НАТО їх не один і не два — це поляки, чехи, словаки, словенці, болгари й хорвати. Тому ми не відриваємося від слов’янського материка, а розширюємо його в межах НАТО. І це треба усвідомлювати.
— Поясніть ситуацію, чому суспільство недостатньо інформують щодо питань безпеки, зокрема НАТО. Навіть при президентові Кучмі було більше інформації про НАТО.
— На це є кілька причин. По-перше, такі провідні політичні сили, як Партія реґіонів, БЮТ і, до певної міри, “Наша Україна” не ідеологічні партії, а швидше бізнес-холдинги. Вони, як правило, репрезентують інтереси великого капіталу, який зазвичай не має прозорих джерел походження. Значною частиною цей капітал зароджувався у кримінальному середовищі й нині зорієнтований на отримання надприбутків. Власники такого капіталу не бажають вступати до НАТО, бо усвідомлюють, що потраплять під дію європейських законів і їм доведеться рахуватися з тими цінностями, які сповідує Європа. Інтеграція України до євроатлантичних структур покладе край “дикому капіталізму” та пануванню “закону джунглів”, які зумовлюють масове пограбування громадян України.
Тому представники великого бізнесу наймають різних вітренків, морозів, симоненків, платять ЗМІ, щоб вони формували ці стереотипи і відводили український народ від європейського вибору. Вони не думають про перспективи нації й держави.
Хоча зрештою й великому бізнесу доведеться погодитися зі вступом України в НАТО. Бо для їхнього експортно орієнтованого бізнесу потрібні потужні зовнішні ринки. Ємкість ринків ЄС — це трильйони доларів, а не сотні мільярдів, як ринок Росії. Поки що у власників капіталу переважає сила звички і, до певної міри, ненажерливість і жадоба. Але з часом вони відчують потребу інтегруватися саме у західні ринки країн ЄС і НАТО. Передумова ж допуску на ці ринки — готовність країни поділяти спільні цінності та жити за принципом колективної солідарності з тими державами, які їх сформували.
— Які ж інші причини інформаційної блокади щодо НАТО?
— Наша влада і політика ще дуже податливі до іноземних впливів. Непоодинокі випадки, коли людина ще вчора була громадянином іншої держави або навіть співробітником іноземної спецслужби, а тепер вже сидить в українському парламенті чи на високій посаді у виконавчій владі. Вплив такої агентури дуже великий.
Щодо Партії реґіонів, то її, безсумнівно, нині контролює радикальне крило “яструбів” на чолі з Януковичем, які проросійськи орієнтовані. Вони більше дбають про російські інтереси, ніж про інтереси України. Коли політична сила виходить у своїй діяльності на радикальні позиції, то для поміркованості й розуму місця не залишається. То чи знімуть вони інформаційну блокаду з НАТО в контрольованих ними ЗМІ?
Не зацікавлені у правді про НАТО й ліві сили, зокрема, комуністи — ці вічні “професійні борці” за інтереси знедолених. В умовах перебування України в НАТО і ЄС комуністам місця просто не залишиться. Адже тоді в Україні сформується масовий “середній клас”, суттєво скоротиться бідність і зростуть соціальні стандарти. В таких умовах не буде місця для соціальної демагогії, на чому паразитують комуністи.
Зрештою, й не всі представники демократичної коаліції, на жаль, усвідомлюють нагальну потребу вступу України в НАТО як засобу гарантування національної безпеки та глибокої модернізації країни.
— Яким Вам бачиться місце НАТО в сучасному світі?
— Якщо в минулому НАТО було військовим блоком, що протистояв силам Варшавського договору, то сам Альянс і його роль в світі інтенсивно змінюються. Весь світ нині перебуває в умовах глибинних трансформацій, які зачіпають більшість міжнародних інститутів. Загальновизнана потреба реформування ООН, реформують й міжнародні безпекові структури. Зокрема, НАТО трансформується із військового блоку в систему міжнародної колективної безпеки, яка відповідає на різноманітні сучасні загрози не лише на території країн — членів НАТО, а й в інших реґіонах світу.
Бачимо це на прикладі санкціонованої ООН місії НАТО в Афганістані. Разом із НАТО активну діяльність там проводять такі нейтральні європейські країни як Фінляндія й Швеція. Більш того, НАТО допомагають далека Австралія й Росія, яка надає розвідувальні дані, повітряний простір для перевезення військово-транспортних вантажів тощо. Приклад Афганістану доводить, що сучасні загрози, зокрема наркотрафік, набирають глобального масштабу і вимагають об’єднання зусиль багатьох держав. Тому Росія й співпрацює з НАТО в Афганістані. Адже через її територію, за офіційними заявами, проникає на Захід більше третини наркотиків. Частина цього наркотрафіку проходить і через територію України.
Адекватна відповідь на сучасні глобальні виклики і загрози вимагає стратегічного бачення всього комплексу світових трансформацій на 20, 30 чи навіть 50 років, а також активної міжнародної позиції та діяльності багатьох країн.
— Які країни, на Ваш погляд, мають таке бачення?
— На євроатлантичному просторі, вважаю, є два суб’єкти, які мають стратегічне мислення та бачать довгострокову перспективу. Передусім це США, а також держави Центрально-Східної Європи, які раніше належали до так званого “соціалістичного табору”, а нині є членами НАТО і ЄС. Останні, хоч і не мають такого глобального бачення, як США, але інтуїтивно відчувають, куди має рухатися Європа. Тому вони виступають за членство України в НАТО, бо розуміють, що без України збудувати стабільну Європу без розподільчих ліній просто неможливо.
На цьому тлі розчаровують такі країни Старої Європи як Німеччина і Франція. Нинішні провідники цих країн демонструють абсолютно застаріле мислення, що інколи навіть нагадує політику початку ХХ сторіччя. Так, прем’єр-міністр Франції напередодні Бухарестського саміту договорився до того, що надання Україні й Грузії ПДЧ змінить “баланс сил в Європі”. Про який “баланс сил” у сучасних умовах говорить один із провідників Французької держави? Концепція “балансу сил” була властива Європі в епоху, що передувала Першій та Другій світовим війнам, і домінувала в часи “холодної війни”. Очевидно, що вона не лише давно застаріла, а й непродуктивна, якщо не шкідлива, і нині її сповідує лише Кремль. Європейська безпека ХХІ сторіччя вимагає вироблення єдиної системи безпеки, яка пронизуватиме весь євроатлантичний реґіон. Зрозуміло, що іншого кандидата на цю роль, окрім НАТО, немає.
Якщо НАТО 1949 року творилося на ціннісних засадах захисту європейської цивілізації та демократичної спільноти, то теперішній канцлер Німеччини Меркель запропонувала політику меркантилізму, замішану на газі та сепаратній двосторонній співпраці Німеччини й Росії. Тож питання ПДЧ для України виявило серйозну проблему з новим поколінням західноєвропейських політиків. Якщо лідери післявоєнної Європи демонстрували далекоглядність і мужність в ухваленні рішень, то нинішні лідери Старої Європи замінюють геополітичне мислення тактичним розрахунком, орієнтованим на короткотермінову власну вигоду. Німеччина й Франція у боротьбі за лідерство на Європейському континенті випускають стратегічне бачення майбутнього Європи. Не думаю, що такий підхід має перспективу, і вважаю, що естафета стратегічного бачення розбудови нової Європи нині об’єктивно переходить до нових держав НАТО і ЄС.
Стабільне майбутнє Європи неможливе і без пам’яті про уроки історії. Фактично ж Франція й Німеччина зайняли позицію “умиротворення агресора”, надаючи надмірної ваги фактору Росії. Німеччина з власної історії повинна розуміти, яка небезпека криється в такій політиці. Це дуже добре розуміють, наприклад, чехи, що стали жертвами політики “умиротворення агресора” через відому “Мюнхенську змову” великих держав 1938 року.
Нарешті, спроба Німеччини та Франції запровадити якісь особливі критерії для допуску України та Грузії до ПДЧ є політикою подвійних стандартів і торпедує один із базових принципів існування НАТО — принцип “відкритих дверей”. Приєднання до ПДЧ — програми реформ — вимагає лише волі національної влади. Україна цю волю задекларувала ще 2003 року в Законі “Про основи національної безпеки України”, який передбачає досягнення членства в НАТО, а демократична влада її реалізує, зокрема через подання заявки щодо приєднання України до ПДЧ.
— На що можна розраховувати Україні в такій складній міжнародній ситуації?
— Я переконаний у тому, що поступ України до Європи не зупинять ніякі зовнішні чи внутрішні перепони та інтриги. Українцям треба жити власним розумом, вірити у свої сили та боротися за європейську долю.
Спілкувалася Наталя Максименко
Всеукраїнський культурологічний тижневик "Слово Просвіти" №32 (461)
|