Ми не дозволимо перетворити Україну на смiтник iнших культур i цивiлiзацiй. Не уподiбнюйтесь вiдомiй тьотi Мотi з комедiї Миколи Кулiша "Мина Мазайло", яка вважала, що "гораздо прiятнее бить iзнасiлованной, чем украiнiзiрованной"
[Лесь Танюк]

РЕКЛАМА

Останні новини

Написав Олексій 16-08-2015
2015-08-16-09-10-13Коли певною мовою перестають спілкуватися діти — це свідчить про серйозну загрозу...
Написав Анатолій Пікуль 04-09-2013
-revolution-ukraine- Багато хто з нас розуміє, що щось у нашій країні йде не так. Але не знає, як цьому...
Написав Ольга Пугач 06-11-2012
2012-11-13-14-03-20 Пам’яті Ростислава Івановича ДОЦЕНКА – письменника, перекладача,...
Написав КУЦЕНКО Григорій Петрович 26-10-2012
-75- 75 РОКІВ ТОМУ. 27 (13 за старим стилем) жовтня 1937 р. САНДАРМОХ...
Написав Тарас Ковальський 06-04-2012
-lr Ретроспектива почнеться 26 квітня 2012 року Показ фільмів режисера Івана...
Написав Тарас Ковальський 06-04-2012
2012-04-06-17-06-00 Незважаючи на поширене переконання «Кіно – вигадка, яка не впливає безпосередньо...
Написав Тарас Ковальський 28-03-2012
-c------- Сайт www.inthefog-movie.com розповідає про другий ігровий фільм режисера Сергія Лозниці,...
Написав Тарас Ковальський 15-03-2012
l-r---- 14 березня 2012 року (в середу) «Україна молода» опублікувала матеріал Валерія...
Написав Тарас Ковальський 27-02-2012
l-r- В лютому 2012 року в науковий обіг надійшла книга відомого мистецтвознавця Миколи...
Написав Ольга Пугач 26-02-2012
2012-02-26-20-02-44 Було це у перші роки відновлення української незалежності. У пошуках сонця та...
Написав Новинар 22-02-2012
q-140q- "Чардинін 140" – серія ретроспективних показів формату "німе кіно + жива музика", у...
Написав Тарас Ковальський 08-02-2012
stus-i-vinnychyna У свідомості багатьох Василь Стус народжений  і вихований Донеччиною, її...
Написав Новинар 06-02-2012
-q-q Запрошуємо на прем’єрний показ документального фільму Віталія...
Написав Ольга Пугач 04-02-2012
2012-02-04-18-36-25 Шановне товариство! Пропонуємо вам познайомитись з однією з багаточисельних...
Написав Новинар 03-04-2011
2011-12-08-16-15-05   В Україні про вердикт Венеціанської комісії щодо коаліційного...
ШІСТДЕСЯТНИЦТВО: В ІСТОРІЇ І ВСУЧАСНОСТІ Друк e-mail
П'ятниця, 08 серпня 2008, 09:21
Минає півстоліття, як на літературному терені України проклюнулись перші паростки шістдесятництва. У пропонованій статті-спогаді Михайла Наєнка ідеться про деякі його аспекти як етапного художнього явища третьої чверті ХХ ст.

Михайло НАЄНКО, член Головної Ради ВУТ „Просвіта” ім. Тараса Шевченка

Літературний процес може повставати в дуже різних „іпостасях”: зародження, становлення, розвиток, стагнація, знову розквіт і т. ін. Українська література знає ще й такий стан, як... зникнення. „Мертвим десятиліттям” називають період у літературі, що настав після арешту в 1847 році кирило-мефодіївців: Тараса Шевченка, Панька Куліша, Миколи Костомарова й ін. Подібне спостерігалося і в 50-х роках XX ст.: літературний процес тоді ніби існував, видавалося чимало більших і менших творів різних жанрів, але художня вартість усього того була фактично зниклою; в естетиці письменницького мислення панівною залишалася доведена до абсурду соцреалістична демагогія, за якою „якість” кожного твору вимірювалася тільки ідейною відданістю його автора режимові. Достатньо заглянути у видані тоді літературно-критичні студії М.Шамоти („Талант і народ”, 1958) чи А.Трипільського („Краса мистецтва в літературі соціалістичного реалізму”, 1959): критерій художності в них виводився лише з „правдивості” ілюстрування письменниками партійних ідей.
Але це, сказати б, робота професійних літературних критиків. Брали участь у ній також „непрофесіонали”, тобто — самі письменники. В 1958 р. особливо відзначився серед них Андрій Малишко (1912—1970), виголосивши восени того року (на нараді молодих поетів) доповідь „Про сучасну поезію”. У січні-лютому 1959-го її опублікував журнал „Дніпро”, а через деякий час доповідь вийшла й окремою книжкою („Думки про поезію”, 1959). Після вкрай ганебного вульгарно-соціологічного погляду на українську літературу загалом і вірш В.Сосюри „Любіть Україну” зокрема („Радянська Україна”, 1951, 10 серпня) це був чи не „найвищий пілотаж”. соцреалістичної дрімучості поетичної та літературно-критичної думки. Тодішня „хрущовська відлига” давала можливість хоч трохи розшнурувати ту думку, поговорити про літературну кризу, що настала після розстрілу відродження в 20–30-х роках, про хоча б часткове повернення його представників в літературу і потреби України в новій естетиці (тоді вже вільніше можна було говорити про творчість розстріляних живцем М.Ірчана, М.Семенка, Є.Плужника, В.Свідзинського й ін.), але поет значного художнього хисту, продемонстрував цілковитий брак його і якнайпокірніше схиляння перед ідеологічними догмами. Він пробував показати, що найвищої висоти в соцреалізмі досягли П.Тичина, М.Рильський, М.Бажан і В.Сосюра, хоча й вони переборювали на початку творчості захоплення „естетським спогляданням” (М.Рильський), а в зрілі роки – „схематичною декларативністю” (В.Сосюра).
Суть соцреалістичної висоти поет бачив насамперед у єдності літературного слова з ідеями комуністичного будівництва на одній шостій земної кулі. „Для радянського письменника, — говорив він, — може бути лише один шлях — шлях, яким іде наша партія, наш народ... Без комуніста неможливо уявити справедливого, доброго і щасливого людського існування на землі... Горький і Маяковський, Тичина і Шолохов, Твардовський і Рильський, Ісаковський і Купала, Корнійчук і Фадєєв, і кожен видатний радянський літератор близькі читачеві тому, що високий ідеал ленінської партійності проймає їхню творчість”. З молодших поетів, на думку А.Малишка, це найглибше розумів Д.Павличко, а таким, як М.Сом, О.Лупій чи Ліна Костенко — зраджувало почуття міри у вираженні поетичних переживань. Апофеоз поетичності Павличкового слова А.Малишко виявив насамперед у „московській темі”.
Через кілька літ, на вечорі з нагоди 50-ліття А. Малишка, Д.Павличко „віддячив” йому таким же вульгарно-ідеологічним пасажем: „Думка про Леніна, віра в комуністичний ідеал були для Малишкової душі твердими берегами, завдяки яким вона, збирала всю свою силу в прудку і сильну течію, здатну обертати потужну турбіну на станції української радянської культури: „Ленінські живі і мудрі очі // Вічно в душу дивляться мені".
Це говорив уже не тільки „вдячний”, а й зранений поет: у березні 1959 р. на письменницькому з'їзді П.Тичина „по-батьківськи” розкритикував збірку Д.Павличка „Правда кличе” (у письменницькому довіднику 2006 р. вона все ще чомусь не згадується). Критика та була з численними обмовками, але дошкульна й далекойдуча: поет нібито зійшов з обраного ним генерального шляху (відкривалася збірка циклом „Ленін іде”) і... „Чужий хтось, ворожий нашому світогляду, ворожий нашій справі побудови комунізму – взяв та й постукав тендітним пальчиком у двері до Павличка”. У „тексті” цієї критики йшлося, зокрема, про „перелицьовані рядки рубаїв”, у яких багато „темноти”, що вигідна „нашим ворогам”, а в „підтексті” – про сонет „Коли помер кривавий Торквемада”, який завершувався рядком: ”Що здох тиран, але стоїть тюрма”. Метафора ця розшифровувалась аж надто прозоро: тиран – Сталін, тюрма – СРСР.
Після виступу П.Тичини на письменницькому з’їзді розгорнулася „всебічна” критика всієї творчості Д.Павличка. Щоб ухилитися від неї, довелось поетові похитнутися словом у бік режиму, а цитованого сонета про Торквемада – зректись на майже тридцять літ. До збірок поета 60-80 років він віні, принаймні, не включався. Людина, за незначними винятками, виявляється, слабка. У часи соцреалізму ця слабкість призводила письменників, бува, до цілковитої втрати художньої рівноваги...
Доповідь Д.Павличка про ювіляра А.Малишка я слухав 1962 року в залі Київської консерваторії. Це було справді натхненне слово поета про поета. В ювілейні хвилини доповідачі вдаються інколи до гіпербол, хоча до свого 50-річчя А.Малишко підійшов уже хрестоматійним письменником, автором „воєнної” поеми „Прометей” (Сталінська премія 1947 р.), багатьох популярних пісень і не менш популярних кількох ліричних віршів. Талант А.Малишка ще перед війною помітив О.Довженко (цикл „Запорожці”, 1940) і замовив йому текст пісні до кінофільму „Щорс”. У роки війни з особливим щемом звучали рядки Малишкової поеми „Україно моя” (1942): „...Мені в світі нічого не треба, // Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти"; тоді ж створено ним і популярну пісню „Гей, за дальнім небосхилом, // Де бори гудуть, // Їдуть хлопці наші милі // У далеку путь”, мелодію до неї запропонував теж Малишко. Але найбільш знаним у літературі він став після створення з композитором П.Майбородою пісень „Пісня про рушник” (1959) і „Вчителька” (1960). Пригадується, як після демонстрації кінофільму „Літа молодії”, де вперше (у виконанні О.Таранця) прозвучала „Пісня про рушник”, її заспівала вся Україна. І не тільки...
Подібного успіху А.Малишко дочекався, либонь, у кінці життя, коли на його слова створив кілька пісень О.Білаш („Стежина”, 1969). Це були лебедині пісні, пісні-прощання, пісні-реквієми поета. За них, здається, читачі пробачили А.Малишкові і давні нальоти його на Сосюрину поезію „Любіть Україну”, і демагогічні міркування „Про сучасну поезію”, і його „ленінсько-сталінські” (культівські) вірші. Старші письменники ще, мабуть, пам'ятають: однієї зі своїх збірок, у якій переважали культівські мотиви, поет (у середині 50-х) зрікся прямо „перед народом”, розірвавши її навпіл на трибуні в Спілці письменників УРСР. А невдовзі, щоправда, опублікував панегірик про „квітневі тези Ілліча і день народження Хрущова”...
А.Малишко був поетом гарячим, трепетним і тому вдавався, бува, до крайнощів. Він, наприклад, не одразу сприйняв новаторство шістдесятників, але коли оговтався, то став їхнім найпалкішим оборонцем, а на тій хвилі й сам переродився як поет. Я був присутнім на одних письменницьких зборах у клубі Ради міністрів УРСР, де партійний секретар Ю.Збанацький, приїхавши з якоїсь „накачки” з Москви (після хрущовського погрому „абстракціоністів” у 1963 р). дуже ревно громив шістдесятників за „формалізм” і „декадентство”. Найбільше тоді дісталося віршеві М.Вінграновського з такими словами: „Вона була задумлива, як сад... // Вона була, що наче й не була". Ю.Збанацький усе випитував: „То вона „була”, чи не „була”, і що це воно за туман такий?”. На захист М.Вінграновського став тоді єдиний з письменників А.Малишко. Він палко запитував усіх у залі: „Невже ви не були ніколи в такому закоханому стані, коли справді не знаєш, чи вона була, чи не була... А крім того, це ж поезія, і поет... Давайте дозволимо йому говорити серцем і душею”.
Випало мені також сидіти поруч із А.Малишком на презентації фільму Ю.Солнцевої за кіноповістю О.Довженка ”Зачарована Десна”. А.Малишко болісно реагував на „прозаїми” у фільмі, яких О.Довженко ніколи б не випустив на екран. „Ах, яким поетом був наш Довженко”, - почав А.Малишко свій виступ під час обговорення фільму, але говорив потім лише „позитивні” слова про роботу Ю.Солнцевої. Настрій у нього трансформувався в... цілковиту етичність, і весь він аж палахкотів від задоволення, що на хвилі шістдесятництва вдається відроджувати творчість і люто битого сталінською критикою О.Довженка...
Найважче буває дізнатися, хто перший сказав „А”. Шістдесятники — це гурт, чи, може, хтось перший, другий і т. ін.? На якомусь етапі критичного осмислення цього явища до нього приєднували, наприклад, Д.Павличка та Ліну Костенко, перші книжки яких опубліковані ще в 50-х роках, і навіть значно старших за них поетів і прозаїків, які нові мотиви у творчості демонстрували або теж у 50-х („Троянди і виноград” М.Рильського), або під кінець 60-х років („Собор” О.Гончара). Згодом шістдесятниками (оминаючи таких цікавих поетів, як В.Юхимович чи М.Сом), стали називати „спостерігачів” цього руху, які з книжковими виданнями прийшли в літературу не тільки пізніше (в 70-х, скажімо), а й навіть у 90-х. Я з цікавістю, зокрема, дізнався, що шістдесятником був Р.Корогодський (хай земля йому буде пухом!), який першу свою книжку видав тільки в 90-х роках ХХ ст. А такі оригінальні поети, як В.Підпалий, В.Лучук, П.Мовчан, П.Скунць чи П.Засенко характеризуються, бува, як просто „дебютанти” 60-х, хоч опубліковані тоді ними збірки поезій були в чомусь знаковими для шістдесятництва. Заспокоює лиш те, що частина цих поетів нині успішно продовжує свою творчість, й історико-літератур-ний (а не літературно-критичний) аналіз її ще попереду...
Не менш цікаве питання про здійснений Н.Зборовською поділ шістдесятництва на „офіційне” („Ніж у сонці” І .Драча, „Собор” О.Гончара) і „неофіційне” (поезія В.Стуса, проза Гр.Тю-тюнника та ін.). Зовсім не береться до уваги, що В.Стус, наприклад, був не шістдесятником, а постшістдесятником, демонструючи (особливо в своїй „затратній” поезії) ранні форми національного постмодернізму. Тим часом пізніші, найбільш безликі постмодерністи (в лапках, тобто) намагаються всіляко знеславити шістдесятників, бо ж вони, мовляв, залишалися у рамках своєї ідеологічної епохи... Коротше кажучи, уявлення про шістдесятництво вкрай розмите, а істина ж завжди точна (чи конкретна). Щоб дійти до неї, слід завжди пам'ятати: „А” вимовляє не гурт, а хтось перший, другий і т.д.
Збираючись вступати в Київський університет, я в липні 1961 року купив у своєму райцентрі „Літературну газету” (пізніше — „Літературна Україна”) і прочитав там (зі вступним словом І.Дзюби) поему І.Драча ,,Ніж у сонці” (за авторським визначенням — „феєрична трагедія”). На початку серпня того ж року, складаючи вже вступні екзамени до університету, прочитав у „Вечірньому Києві” статтю М.Рильського „Батьки і діти”. Це були толерантні міркування знаного поета про факт з'яви в українській літературі фаланги здібних поетів, якому (факту) треба радіти. Йшлося конкретно про трьох, найвиразніших, на думку М.Рильського, літераторів: І.Драча, М.Вінграновського і В.Коротича. Уже навчаючись в університеті, я дізнався, що цю „фалангу” не дуже прихильно сприймали А.Малишко й П .Тичина, а поети „другої руки” (М.Шеремет чи П.Воронько) ставились до неї аж вкрай критично. „Пригадую, як (восени 1961-го) після літературного вечора в малому залі тодішнього Жовтневого палацу культури студенти-неофіти оточили П.Тичину і запитували в нього про його ставлення до молодих поетів. „А що воно таке, ці молоді поети... Ось, наприклад, Микола Сом — теж. молодий поет...”, — такою, напівухильною, була відповідь автора „Сонячних кларнетів”. Свою позитивну думку про явище шістдесятництва він склав аж 1962 року, опублікувавши зізнання: „...На нас вони вже не похожі, // Хоча й цілком від нас ідуть...". П.Воронько, тим часом, склав епіграму, в якій І.Драч порівнювався з „циркачем на дроту”.
Найбільше непокоїла старших літераторів „ускладнена” форма у віршах молодих тоді поетів. Навіть М.Рильський у згаданій публікації говорив, що важко зрозуміти деякі образи І.Драча („...що воно в біса за „сива печаль Козерога”?”); П.Тичина в цитованому вірші „До молодих поетів” говорив, що „У них ще форма кучерява // Й не завжди вдалії слова”; доцент (пізніше — професор) університету Г.Сидоренко, під час однієї зустрічі з шістдесятниками, нарікала, що вони почуваються надто довільно у ритмах і римах, а майбутній академік Л.Новиченко, щиро, мабуть, благословляючи в світ першу збірку віршів І.Драча „Соняшник” (1962), знайшов, що поет не до кінця „прояснений” не тільки у формальному, а й ідейному змісті деяких творів. Особливо — в поемі „Ніж у сонці”, яку, на пропозицію Л.Новиченка, зі збірки було вилучено, і вона залишалася „поза збірками” майже двадцять літ.
Читачі, тим часом (особливо — студентського віку), на „Ножа в сонці” і на всю ранню творчість І.Драча дивилися інакше; вони ніби не помічали певної данини поета тодішній „ленінській” ідеології, зате з захопленням сприймали всі його нові твори, а окремі образи з них повторювали як „останнє слово” в поезії: про Шевченка, перед яким гора Чернеча стала на коліна”, про оранжеві сонця поезії „з тривожними, музичними очима”, про Довженкового коня, якому в Україні чомусь немає роботи, про калину, до якої „ноги... в модних черевиках // свій босий слід не можуть віднайти”, і навіть про „випрані штани”, що „прищеплені зорями, йшли в небо. М.Рильський у згаданих роздумах говорив, що з усіх трьох, привітних поетів, М.Вінграновський був, „мабуть, найбільш національний”. І.Драч, як свідчать наведені його образи, був теж трепетно національний, але його національність усього лиш глибше „захована” в образ, ніж в інших шістдесятників.
А почалося все (як було очевидним і тоді, й тепер) з поеми „Ніж у сонці”. Не стільки в хронологічному, скільки в концептуальному плані. Твори з новим розумінням літератури і буття та міркування про це з'являлися в літературі й раніше (можна згадати сформульоване на письменницькому з'їзді в 1954 році благання О.Довженка відроджувати красу в мистецтві, статтю М.Рильського „Краса”, 1956, чи пошуки діаспорних поетів 50-х років із так званої „Нью-Йоркської групи”, про що — нижче), але поема „Ніж у сонці” концептуально все це ніби увінчувала. Фундамент її зводився насамперед на глибоко національному ґрунті. І в цьому головна особливість нового етапу післямодернізму, який після поезії О.Ольжича й О.Теліги 30-х років, після творчості письменників з МУРу („Мистецького Українського Руху”, 1945—1949) і „Нью-Йоркської групи” (середина 50-х років), по-новому зазвучав саме завдяки шістдесятникам.

"Літературна Україна" 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Просвітянські видання

Василь Чепурний

Акурайку

Категорія: Просвітянські видання

Максим Рильський, Максим Рильський

Життя духовного основа

Категорія: Просвітянські видання

Ніна Солтановська, Ніна Солтановська

"Хто ми?"

Категорія: Просвітянські видання

Ніна Вітушко, Ніна Вітушко

"Просвіта" - наша доля

Категорія: Просвітянські видання


Книги ВЦ "Просвіта"

Цей день в українській історії

7 грудня 1936
Пішов з життя письменник, майстер новели Василь Стефаник (нар. 1871).

7 грудня 1870
Пішов з життя композитор, хоровий диригент Михайло Вербицький.

7 грудня 1991
На зустрічі президентів Білорусії, Росії та України ліквідовано СРСР.

Переглянути всі події.

Авторські блоги

Друзі сайту

Всеукраїнська тижнева газета Сіверщина Молода Просвіта
МВарта Просвіта
НСПУ Портал Українців Одещини

Читайте також:

relatedArticles

©2007 - 2023 Вільний просвітянський портал "Просвітянин". Всі права захищено.
Дизайн розроблено Avis. Кооринатор сайту - Ольга Пугач. Адміністратор - Анатолій Пікуль
Hosted by OpenPortal
Вся інформація, що розміщена на сайті, взята з відкритих джерел.
[Vox.com.ua] 
Портал українця
feed-image RSS