Як тодішній доповідач з цього питання, я закликав обранців: “Запевняю: ви вчините акт, який навіки залишиться в пам’яті українського народу. Ви здобудете ще глибшу шанобу своїх дітей і онуків за те, що прилучите їх до української мови — однієї з найспівучіших не лише в слов’янстві, а й у всьому світі”.
Закон прийняли одноголосно. Настрій тоді був урочо піднесений. Цього не відчуваю сьогодні, на сімнадцятому році незалежності, оскільки простір функціонування, себто життєдіяльності рідного слова, хоч як парадоксально, помітно звужується.
Зазвичай у нас передусім грішать на тиск північного сусіда. Пробачте, а де ж наша держава, яка і пальцем не поворухнула, коли згасають чи ледве животіють українські часописи? Перш ніж звинувачувати когось, варто подивитися на своїх малоросів, що “записалися” у великороси і впродовж десятиліть не спроможні вивчити рідної мови. Саме вони найголосніше волають про тиск “українізації”.
Звертаюся до питомих росіян: та зупиніть цих самозванців, які, виступаючи від вашого імені, своєю бездарністю компрометують і принижують російську націю!
Найпоказовіша ознака провінціалізму — неперебірливе перевдягнення в чуже, яке часто пасує так, як корові сідло. Прислухайтесь: “лізинг”, “факторинг”, “франчайзінг”, “факс”, “ксерокс”, “принтер”, “картридж”, “вінчестер” (виявляється, це не зброя, а всього лиш “програма забезпечення”), “стемплер”, “пенітенціарна” (прости, Господи) система. А один чоловік почув по телевізії: “…як інформував нас нью-мейкер Президента”.
Жоден завойовник так тріумфально не полонив наш духовний простір! До того ж, без найменшого нашого спротиву. Та й хто чинитиме опір? Преса? Але це вже не преса, а “медіа”, і переймається вона “брифінгами”, “рейтингами” та “промоушингами”. Може, телевізія? Але ж там тільки й чути про нові “спреї”, “памперси” та “дуплекси”. То, може, пробачте, мистці та мисткині? Та вони вже й мистецтво проміняли на “арт”, і тепер у них — “арт-ринок”, “арт-фестивалі” чи “арт-менеджери”, самі ж тільки те й роблять, що утверджують власний “бренд”.
А всім же оцим “міні-супер-маркетам”, “бастерам”, “блокбастерам” і вище названим покручам в українській мові є свої, нормальні відповідники.
На жаль, навіть після утвердження Закону про державність української мови, який мав би поставити остаточну крапку в цій болючій темі, мовні проблеми, схоже, лише починаються.
Зазвичай деякі велеречиві ревнителі рідної словесності далі ридань над тим, як забороняли “мову калинову”, не йдуть. Це базарне лірництво, схоже, покликане одвернути нас від законного запитання: а що ми зробили уже в суверенній, де всі ці заборони знято і впроваджено державність української мови? Відповідь, на жаль, невтішна: крім окремих самодіяльних акцій, крім спорадичних добродійних запомог на рівні державному реально і по суті сподіяно не вельми багато.
Вклонімося подвижництву світової пам’яті Анатолія Погрібного, який мужньо протистояв нівеляційній практиці щодо мови. Згадаймо добрим словом “Просвіту”, яка не дає заснути нам в клоччі байдужості стараннями її чолового Павла Мовчана. Подякуймо й журналові “Дніпро” з головним його редактором Миколою Луківим, що не обминають мовної проблеми. І професорові Василю Васильовичу Яременку та ще багатьом поборникам рідного слова. Вони є в кожному селі й місті, їх — сотні тисяч, якщо не мільйони.
Але, на жаль, ці ентузіасти — безсрібники, як і їхні зусилля, не скоординовані цілеспрямованою державною підтримкою і передусім місцевою владою.
Із чого варто почати? Як на мене, зі створення комітету захисту української мови, об чім я впродовж років виступаю з парламентської та інших трибун, апелюючи до громадськості та до найвищих владних структур. Цей комітет має не лише захищати мову від засмічення безграмотною іноземщиною, а й координувати зусилля всіх доброчинців, реагувати на їхні сигнали стосовно нехлюйського, а то й ворожого ставлення до рідної словесності; планувати узгоджені дії в цій сфері тощо. Одне слово, вести послідовну державну політику, що має віддзеркалитися у самій назві: Державний комітет захисту української мови. До його складу мали б увійти, окрім відомих учених-філологів, видатні педагоги, психологи, філософи, учителі-практики, історики, письменники, митці, театральні діячі, політологи, спортсмени, військові спеціалісти, служителі культу, авторитетні особистості, які репрезентують увесь спектр духовної й суспільно-політичної сфери.
Статків на цю вкрай потрібну справу пішло б не так і багато. Певен, що патріотично налаштовані діячі взялися б за діло і на громадських засадах. Але апарат комітету має утримувати держава. Зрозуміло, будь-яке починання можна реалізувати лише за умови, що воно стане набутком гласності. Оскільки ж в Україні ЗМІ — переважно в руках кількох олігархів, інтереси яких вельми далекі не лише від мовних проблем, а й від України загалом, — слід мати і суто українські часописи, і канали на радіо й телебаченні, для журналістів яких ідея розвою і захисту мови стала б їхнім громадянським покликанням.

Всукраїнський культурологічний тижневик "Слово Просвіти" №32 (461)