Стенфордського університету, а також у британському Оксфорді.
1951 року А. Безансон став членом французької Компартії. Та вийшов з її лав 1956-го, після викриття злочинів Сталіна у відомій доповіді Микити Хрущова. В автобіографії вчений зазначив, як йому було соромно і який гнів викликало усвідомлення того, що його обдурено: “Тоді як історик-початківець я вирішив досліджувати історію Росії та СРСР, щоб краще зрозуміти, що сталося зі мною… Сподіваюся, що весь час, який я витратив на дослідження російської історії й радянського комунізму, на їхнє вивчення й аналіз, буде зараховано мені як каяття”.
І ось українці мають змогу ознайомитися з працею Алена Безансона “Лихо століття. Про комунізм, нацизм та унікальність голокосту”. У ній автор на конкретних фактах доводить подібність двох найжорстокіших режимів ХХ століття — нацистської Німеччини і комуністичного СРСР. Ці ідеології насамперед схожі тим, що проповідували встановлення “правильного порядку”, досягти якого можна, знищивши всіх ворогів. Для нацистів ворогами були євреї й усі неарійські раси, для комуністів — усі, вражені буржуазною ідеологією. Комуністичний варіант тоталітаризму, як доводить французький історик і політолог, ще небезпечніший, ніж нацистський, бо злочини нацистів засудив міжнародний трибунал у Нюрнберзі, а комуністична ідеологія ще зберігає свій вплив у низці країн. Комунізм досі рядиться в шати гуманізму, проголошує своїми ідеали соціальної справедливості.
Кількість євреїв, яких знищив нацизм, точно відома. Є довідники, в яких вказано чисельний склад кожного потяга, дату його відправлення. Імена жертв ретельно записано і збережено. А число людей, яких знищив комуністичний режим, коливається від 85 до 100 мільйонів. Така розбіжність пояснюється ще й тим, що майже на всій території, що перебувала чи досі перебуває під комуністичним пануванням, збір інформації заборонений або неможливий.
Виступаючи на презентації книжки, А. Безансон назвав нацизм і комунізм різнояйцевими близнюками. Їхні вожді, уявляючи себе героями, надали собі право вбивати у таких масштабах, які людство досі не могло уявити.
Французький дослідник не просто наводить страшні факти з історії цих режимів, а прагне їх осмислити як філософ, психолог, богослов. Чому Сталін напередодні Другої світової війни розпорядився розстріляти стільки радянських офіцерів, обезкровивши цим командний склад Збройних сил? Для чого було влаштовувати Голодомор, якщо українські селяни погодилися на колективізацію? У цьому є якась страшна абсурдність, щось диявольське.
У книжці А. Безансона чимало сторінок відведено голодомору 1932—1933 років в Україні. У статті “Пам’ятати і досліджувати”, вміщеній у додатку до праці, автор відтворює картину цього більшовицького злочину ХХ ст. І річ тут не в недороді. Упродовж 1932—33 років загони військових і чекістів обшукували села, нишпорили по коморах і погребах, горищах і хлівах, розкопували городи і зривали в хатах дерев’яні підлоги. Знайшовши в горщиках, відрах, діжках хоч трохи зерна, квасолі, якогось насіння, вони забирали геть усе, звозили на залізничні станції й там зсипали на купи. Збіжжя здебільшого гнило на осінніх дощах, бо не було ні брезентів, ні надійного схову для вилученого добра. Нерідко разом з горщиком зерна вивозили всю родину “куркулів” — у Сибір. Люди вмирали в дорозі від голоду й холоду, від безнадії.
Текст промови А. Безансона 4 червня 1983 року в Парижі, у сквері ім. Т. Г. Шевченка, на урочистих зборах, які скликав Центральний комітет українських організацій на відзначення 50-річчя голоду в Україні, не можна читати без зойку, сльозини, співпереживання, болю: “У березні вже не було ні котів, ні собак. Усіх їх перебили й охлялі з голоду тіла їхні зварили. Розтанув сніг, і люди почали пухнути і набрякати. У дітей були здуті животи, подібні на кістяки тіла, пташині шиї й великі очі на старечих обличчях. Вони харчувалися мишами, горобцями, мурашками, викопували з землі хробаків. А батьки варили підошви, стару кінську збрую. Коли зазеленіла трава, почали варити кропиву, молочай, польову рослинність.
Селяни пробували наблизитися до звалищ зерна, що гнило при залізничних станціях. Діти ухитрялися бодай трохи вкрасти цієї зіпрілої маси, але військові підстрілювали їх, як кроликів. Мешканці сіл почали масово втікати до міст, але міста були оточені загороджувальними військовими загонами. Деякі селяни подолали ці загороди, але вмирали на очах збайдужілих, переляканих городян. Пояснюючи причини цієї катастрофи, треба віддати належне знеособлювальній природі соціалізму, засліпленню утопією. Бездушному автоматизмові божевільного планування та бюрократичному теророві, у яких знайшло своє втілення свідоме політичне рішення Сталіна та його посіпак: розгромити селянство, розгромити Україну як національну єдність. Нищення селянства супроводжувалося повним оновленням керівного апарату і “деукраїнізацією” України. Саме в цьому сенсі є законні підстави говорити про геноцид. Це безперервний геноцид, що в 1932—1933 роках досяг апогею. Тієї весни померло з голоду, можливо, 10 відсотків українців. Чотири мільйони чоловіків, жінок, дітей.
Демографічний дефіцит за тридцяті роки в Україні становить приблизно сім мільйонів осіб”.
Ален Безансон пише про те, що незліченні свідчення про жахи тоталітарних режимів слід задокументувати, а жертв належно вшановувати. Крім молитви, маємо пам’ятати про закатованих, розстріляних, замучених штучним голодом. Але більшовицький режим намагався замітати сліди своїх злочинів, замовчувати їх, фальсифікувати історію. Чи не тому в Україні й досі члени КПУ покладають квіти до пам’ятників більшовицьким вождям, виходять на паради з медалями, на яких профіль Сталіна, на весь голос стверджують, що ніякого голодомору не було.
Як підкреслив у виступі А. Безансон, потрібно не лише звинувачувати у страшних злочинах Сталіна та його прибічників, а й зробити перепис усіх жертв — село за селом, двір за двором. Слід також виявити тих, хто був виконавцем волі Сталіна, Ягоди, Кагановича на кожному хуторі й у кожному селі. Це для того, щоб знати всю повноту трагедії, щоб запобігти повторенню її в майбутньому.
Директор Університетського видавництва “Пульсари” Лариса Копань, розповідаючи про роботу над цим виданням, подякувала Тарасові Марусику за чудовий переклад, а також Посольству Франції в Україні, завдяки якому ця книга прийшла до українських читачів.
Перекладач Тарас Марусик відзначив, що приїзд Алена Безансона в Україну — значна подія, адже маємо завдячувати цьому невтомному дослідникові історії за те, що він доносить до світової спільноти правду про тернистий шлях України до своєї незалежності, про страшні злочини комунізму, вожді якого прагнули перетворити людину на безмовний ґвинтик системи, змести з лиця планети цілі народи, а разом з ними і їхні мови, культури, традиції.
Т. Марусик подякував Українському інститутові національної пам’яті, який долучився до фінансування цього видання.
На презентації виступили директор Інституту національної пам’яті, академік НАН України Ігор Юхновський, професор Юрій Шаповал, Надзвичайний і Повноважний Посол Франції в Україні Жан-Поль Везіан, публіцисти, науковці, громадські діячі.
Ален Безансон відповів на численні запитання учасників презентації. “Чи здатний український народ відродитися після таких трагедій?” — запитували українці французького історика й політолога. А. Безансон відповів: “Це європейський народ, який найбільше постраждав після війни 1914-го, революції 1917-го, Голодоморів 1921-го 1932—33-го, Другої світової війни, Голодомору 1946—1947 років, а також багатолітньої русифікації. І хоч які трагедії довелося йому перенести, цей народ живий, він є, я його бачив, його вітаю. Бажаю йому відродження і розквіту”.
Можна лише пожалкувати, що така унікальна праця видрукувана двотисячним накладом, а тому не зможе потрапити в кожну бібліотеку, школу, на робочий стіл вчителя та університетського викладача. А правду про нашу історію маємо знати всі.

Всеукраїнський культурологічний тижневик "Слово Просвіти" №27