На сцені Національної опери України тихо плаче симфонічний оркестр. Надривно ридають хори. Побиваються, голосять солісти. Наче скрики душ невинно убієнних Великим Голодом. Відголоси моторошного лиха української нації 1932—1933 років обпікають серця. Зал завмер.

Михайло ІЩЕНКО,
м. Канів

Серед присутніх — Президент України з дружиною й дітьми, народні депутати, шановні люди держави, посланці зарубіжних країн. І кілька тих, кому тоді судилося вижити.
Квилять мелодії похоронної печалі… Голова йде обертом. Туманіє в очах. Свідомість поночіє…

Сновида від народження в пеклі національного Армагедону, я щоразу сприймаю його відлунки з жахом. Над моєю психікою все життя молитовно тяжіє карб неясної провини перед мільйонами тих, кого поглинула пащека людожерної моровиці. Якби мене тоді не стало, можливо, дехто з мучеників вижив би, бо ж замірялися мати мою плоть… Собі на поживу… Можливо, вижили б… Можливо…
Зненацька вдарив грім литаврів. Розкотисто, лячно. Мов дзвін гіркотної пам’яті. Неначе погук застороги. Перед внутрішнім зором постала на мить давня світлина: на цій сцені грав колись на скрипці селянин Павло Дементійович Фастовець. Навіть грамоту одержав на огляді обласної художньої самодіяльності 1930 року. А взимку 1933-го помер від голоду…
Голодна смерть тоді скосила трохи не все родове гніздо Фастовців у селі Туники на Київщині. Двоюрідний онук дідуся Павла Георгій Йосипович Фастовець, який перетерпів потрясіння голодом дев’ятилітнім хлопчиком, запам’ятав імена багатьох замордованих родичів і сусідів:
Фастовець Павло Дементійович (одинак), 52 роки;
Фастовець Пилип Савович (батько), 40 років;
Фастовець Пріська (мати), 33 роки;
Фастовець Володя Пилипович (син), 10 років;
Фастовець Катруся Пилипівна (донька), 9 років;
Фастовець Вітя Пилипович (син), 6 років…
Померлі діти зісланого на Соловки Фастовця Михайла:
Фастовець Марія Михайлівна  (донька), 11 років;
Фастовець Надійка Михайлівна (донька), 8 років;
Фастовець Явдоха Михайлівна (донька), 7 років;
Фастовець Володя Михайлович (син), 5 років…
Очеретний Парфень (батько), 25 років;
Очеретна Софія (мати), 22 роки;
Синок їхній років зо два;
Донька-немовля…
Бабиленко Андрій (батько), років 35;
Бабиленко Микола Андрійович (син), років 13;
Бабиленко Манька Андріївна (донька), років 8…
Бабиленко Петро Іванович (батько), років 32;
Бабиленко Ївга Іванівна (мати), років 30;
Бабиленко Васька (мати Петра);
Бабиленко Степан Терентійович (дід Петра Івановича);
Бабиленко Василина (сліпа тітка Петра, яка жила в їхній сім’ї);
Бабиленко Іван Петрович (син Петра), 10 років;
Бабиленко Василь Петрович (син), 5 років;
Бабиленко Федір Петрович (син), 3 роки;
Бабиленко Таня Петрівна (донька), немовля…
Вимирали цілими сім’ями: Фастовці, Бабиленки, Мамоти, Когути…
Ні, не стачить сил душевних продовжувати цей скорботний мартиролог. Кремлівський Змій Горинич пожирав українців живцем — і старе, і мале — наповнював свою ненаситну утробу чоловічиною.
…Павло Фастовець був солдатом у Першу світову війну. Опинився в таборах військовополонених: спочатку в Австрії, потім в Італії. Лише через шість років повернувся до рідного села, де вже була совєцька влада. Неодружений, жив сам у старій батьківській хаті. Господарства власного не мав. Працював на поденщині: кому трави накосить, змолотить снопи, викопає криницю.
Вечорами в його гостинній оселі збиралися сільські парубки. Грали на сопілках, на гребінцях, на рублі, співали, читали “Кобзаря” Тараса Шевченка; дядько Павло витинав на скрипці. Він розважав молодь власними віршами, які тут же складав і записував олівцем на комині, а хлопці переписували, заучували напам’ять.
Павло Дементійович стирав віхтем написане (у кочергах стояв казанок з розведеною крейдою), гарячий комин підсихав, і він знову мережив рядки про війну і полон, про красу рідного села, про односельців, які були нащадками козаків фастівського полку.
Та прийшла лиха година розкуркулювань, висилок, Голодомору. Більшовицька “чума з лопатою ходила і гробовища рила, рила”. Молодь потай покидала село, їхала на шахти, заводи, лісорозробки. До дядька Павла рідко хто заходив. Сусіда Талимон Фастовець іноді приносив щось попоїсти і записував у зошит сповнені драматизму куплети Павла Дементійовича. Талимон запам’ятовував їх і переказував стражденним односельцям, аж доки його схопили гепеушники. Били, допитувалися, хто написав. Але автор віршів Павло Фастовець лежав уже в братській могилі поміж замордованих голодом…
Талимонові вдалося втекти на вугільні копальні Донбасу. Пережив і голоднечу, і фронти Другої світової. І завжди носив у схронах пам’яті трагічні вірші дядька Павла.
Тільки в дні горбачовської перебудови повідав їх своєму племінникові Георгієві Йосиповичу Фастовцю, який також пам’ятав кілька куплетів дідусевих поезій.
Крізь далеч 75-ти років почуймо крик душі сільського поета-самоука, приреченого на невідворотну страту більшовицьким голодовим геноцидом:

Шість літ був я за кордоном
І не знав напасті,
Що прийдеться пропадать
При совєцькій власті.
Сидів я в своїм куточку,
Порвав штани і сорочку.
Думка піти б у село —
Три рази збирався —
А тут на тобі, на капость, —
І картуз порвався.
Околушка геть облізла,
Верх давно розпався,
Ноги пухлі не несуть…
Я й не сподівався,
Що отак страждати буду,
З голоду вмирати,
Та всі сили прикладу
За кордон втікати.
Там одежу буду мати,
Й чоботи хороші,
І роботу, яку схочу,
Ще й матиму гроші.
Буду їсти, буду пити,
Радвладу згадаю:
Який чорт її придумав?
Їй-богу, не знаю.
А скоріше не простий,
Видно, чорт рогатий,
Бо пішов і той в старці,
Котрий був багатий.
Ой ви, люди закордонні,
Не пускайте цих бандитів:
Вигибає в нас село,
Мруть з голоду діти.
На Сибір, на Соловки
Хазяїв погнали,
Жінок з дітьми турлять з хат,
Щоб в снігу конали.
Осталася у селян
Порожняя ложка.
А в кожного над душею —
Гробовая дошка.

* * *
“Колективіст — робітник,
“Індус”* — шарлатюга!”
Одняли в нього коня,
І воза, і плуга.
Штани драні, ноги босі,
Тіло майже голе…
Та такого ж не бачила
Вкраїна ніколи.
Так ленінські “товарищі”
На всі сто надули,
Беззахисних гречкосіїв
Роздягли й роззули.
Допекли і дозолили
Вже кожній людині,
Бо у радах — барани,
А в органах — свині.
* “Індус” — зневажливе назвисько індивідуального господаря за часів колективізації.

* * *
“Гей ви, куркулі!
Ховайтеся у кулі!
Як не в кулі,
То в солому,
Бо йде “червона мітла”*
До вашого дому!”
Наліт роблять в кожну хату.
І Господа лають,
Наган прямо господарю
В груди наставляють:
“Дайош хлєба заготовку,
Всякую культуру,
Но уж єслі нє отдаш,
То здирьом і шкуру!”
А селянин ізлякався,
Схрестив на грудях руки:
“Забирайте, що бачите,
Не бажаю муки”…
От страшне життя настало
Бідному народу —
Через того супостата,
Що пустив “свободу”.
Ця “свобода” не годиться
Хорошій людині,
А бандитам — то на руку:
Можеш брать і в скрині.
Ось вигребли все зерно,
Линду**, ще й квасолю.
Де ж ти взявсь, проклятий Лєнін,
На нашую долю?
Через тебе, супостата,
В нас банда владіє,
Народ бідний, безоружний
Нічого не вдіє.
Як вимели із засіків,
Обчистили й скрині —
Вимира народ хрещений,
Не ст
ане й впомині…
* “Червона мітла” — так люди називали бригади грабіжників з викачування хліба.
** Линда — місцева назва бобу для годування коней.

* * *
Але люди також винні,
Не дають катам відпор.
Хапай в руки, що попало:
Хто довбешку, хто топор!
Виступайте всі активно,
Бо не мусить отак буть —
Більшовицькі комісари
Нас на той світ заженуть.

* * *
Як умру — без домовини
В яму вкинуть, як кота,
Без попа і без дяка,
Оце ж правда в нас така…
Павло Фастовець.
Січень 1933 року

Павло Дементійович Фастовець помер у лютому 1933 року. Він ще дістався до економії неподалік села Карапишів і там вичищав стайні за мисочку баланди (вранці й увечері) з мерзлої картоплі та перепрілого пшона. Охлялі від голоду наймити часто не витримували такої потрави і в перші ж дні конали в кривавих різачках і блювотах. Їх скидали в напівзавалений погріб тут же, в конюшні, пошарово притрушуючи землею. До весни виріс пагорб — могилка замордованих голодом.
На осінь стару конюшню розібрали, могилку розрівняли. Зараз там чорніє мерзла рілля і, лементуючи, кружляє гайвороння…

Всеукраїнський культурологічний тижневик "Слово Просвіти" №5 (434), 31.01-06.02.2008