У числі 8 за 2008 р. “Слова Просвіти” ми повідомляли, що на розгляд Верховної Ради України подано два законопроекти з мовних питань: “Про мови” та “Про державну мову України”. Перший має замінити застарілий закон про мови, прийнятий ще в Українській РСР. Другий — новий у нашому законодавстві. Суть обох законів у тому, що час уже припинити безпредметні розмови й політичні спекуляції довкола мовного питання і чіткіше й конкретніше закріпити державний статус української мови, що має зміцнювати державу й об’єднувати націю.

Законопроекти містять узвичаєні для демократичних держав норми і можуть видатися радикальними лише на тлі нашого надто поблажливого мовного законодавства.
Чи можна уявити, щоб парламент європейської держави послуговувався якоюсь іншою, не державною мовою? У нас же поки що важко уявити, як Верховна Рада України нарешті заговорить українською. Тому можна передбачити нелегке проходження законів через парламент. Нічого дивного й у розпочатому, точніше, триваючому пропагандистському галасі довкола мовного питання. Саме це знов обговорювали на нещодавньому з’їзді депутатів у Сіверськодонецьку. Там домінували не соціальні питання, які насамперед мали б турбувати депутатів місцевих рад, а лемент довкола “приниження” російської мови. І лемент відбувався і транслювався на телебаченні саме російською.
Наша газета звернулася до одного з авторів нових законопроектів, голови ВУТ “Просвіта”, депутата парламенту Павла Мовчана (співавтор — голова Національної спілки письменників України, народний депутат України Володимир Яворівський) з проханням прокоментувати основні положення нових законодавчих актів.

— Павле Михайловичу, чому є потреба прийняти Закон про державну мову?
— Стаття 10 Конституції так диспозиційована, що є низка позицій, які потребують уточнень і розшифровок. Хоч ми й визначили українську мову як державну, як неодмінний атрибут Української держави, і цю категорію не можна піддавати ревізіям, але від самого прийняття Конституції 1996 року постійно виникають завихрення довкола державності української мови. Нам нав’язували спершу, у зв’язку з широким побутуванням російської, закон про другу державну мову. Нас переконують, що треба було прийняти закон про статус російської мови як “офіційної”, бо нібито вона належить до світових мов. І ще чимало інших різночитань, які дають можливість політичним силам спекулювати. Чимало такого, що, коли не врегулювати його окремим законом, не дасть змоги рухатися далі. Тому й виникла потреба прийняти такий закон. Росія зробила це. Сполучені Штати Америки прийняли такий закон, оскільки на державну англійську мову тисне іспанська, якою розмовляють у південних штатах, а також у сусідніх країнах.
— У нових законопроектах — жодної лазівки для того, щоб парламент розмовляв якоюсь іншою мовою, окрім державної. Невже нарешті він заговорить українською, і чому цього не було досі?
— Нас поволеньки призвичаїли до російської мови різні засоби масової інформації. Стає вже чомусь несуттєвим, якою мовою подається зміст інформації. Нас втягли в це. І парламент також призвичаєний до того, що там із трибуни звучить російська. Це неприпустимо, адже парламент — структура державна.
— Процитуймо частину 1 статті 4 пропонованого Закону “Про державну мову України”, де чітко сказано, що українська мова як державна “підлягає обов’язковому використанню у діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування”.
— Є ще чинний Закон “Про державного службовця”, тлумачення Конституційного Суду стосовно статті 10 Конституції.
— Стаття 1 згаданого Закону декларує, що державна мова обов’язкова для спілкування “у публічних сферах приватного життя”. Стаття 4 окреслює їх, і це майже все, окрім приватного спілкування. Тобто не лише робота державних установ, а й виробництво, сфера обслуговування, яка охоплює все населення. Прокоментуйте ці положення.
— А як може бути інакше? Якщо в інших державах це врегульовано саме в такий спосіб, інакшого механізму нема. Якщо ми напишемо якісь загальні слова, вони не будуть втілюватися в життя. Тому потрібно охопити всі сфери побутування. Окрім одного, як це роблять французи, англійці, всі інші нації — в міжособистісному спілкуванні можете розмовляти й іншою мовою. Але посадові особи, працівники всіх сфер мусять спілкуватися з громадянами на службі лише державною мовою.
Ми не прописували якогось терміну для переходу на державну мову, бо такий період давно минув. Треба діяти радикальніше. Але це не означає, що ми всіх різко примушуємо. Старше покоління житиме так, як жило. Ніхто не буде силоміць українізувати людей, які не спроможні оволодіти українською. Але йдеться про перспективу, і цей закон не лише для сьогодення, а й для майбутнього. Щоб не було такого, що в Україні готують фахівців для колишнього Союзу, і знання російської обов’язкове. У нас величезна інерція у мовній політиці, нею поки що ніхто не займався.
— Уся документація передбачається лише державною мовою, зокрема й паспорти. Тобто в паспорті громадянина України нарешті зникне незрозуміле дублювання російською мовою. Чому це було досі?
— Тільки тому, що закон про паспорт приймала в парламенті тодішня більшість — група 239, пострадянські номенклатурники у Верховній Раді. Нас, депутатів-рухівців, представників національно-демократичних сил, було всього 110. Тому більшість прийняла цілу низку законів, де мовні питання було викреслено. Це стосувалося освітньої й інформаційної сфер. Хоч ми застерігали, що це стане великою проблемою.
Прийняття закону про мову ще до Конституції 1996 року давно зробило б суспільство цілісним. Не було б Сєвєродонецьків — цих реґіональних спроб змінити мовну мапу.
— Це коли в Донецьку, Луганську чи ще десь приймають постанови місцевої влади про так звану реґіональну офіційну мову.
— Новий законопроект ставить крапку в усіх сепаратистських намаганнях, у придуманих термінах щодо “офіційної” мови. Ми вже давали роз’яснення відомих правників, філологів, інших фахівців з приводу офіційної мови. Офіційна — це і є державна мова.
— Однак у руслі демократичних європейських традицій у частині 2 статті 8 Закону “Про мови” органам влади запропоновано застосовувати у своїй роботі, поряд з державною, і мову якоїсь з національних меншин, що становить більшість на певній території. Якою може бути ця територія? Безумовно, не область, бо в Україні нема жодної області, жодного реґіону (за винятком Кримської автономії), де б українці не становили більшість населення, переважаючу чи не таку значну, але все ж більшість. Отже, це може бути на рівні району, міста, села?
— Так, навіть у Донецькій області більшість населення — українці, хоч і зросійщені. І ми цим законом посприяли б національній самоідентифікації українців, аби люди відчули, що вони українці, аби наблизилися до рідних мовних джерел. Так мовне питання зробило б українську націю справді єдиною, цілісною. Прийняття закону не загострюватиме національного питання. Звичайно, ті, хто не хоче Української держави, хто сподівається на її розвал, хто хотів би якихось особливих “косоварів”, як у Сєвєродонецьку, — протестуватимуть проти прийняття нового закону. Але якщо законопроект стане законом, то покладе край будь-яким маніпуляціям, він зближуватиме націю, а не роз’єднуватиме.
— Закон про державну мову передбачає (ч. 1 ст. 3 ), що “не допускається вживання образливих слів щодо раси, національності, професії, соціальної категорії, вікової групи, статі, мови, релігійних, політичних та інших переконань громадян, вживання нецензурних слів і виразів”. Отже, йдеться про такі категорії, як мораль, чистота мови?
— Це для того, щоб ми зберігали чистоту мови, щоб не спотворювали її, а творили атмосферу, яка викристалізовуватиме мову. Бо засмічена мова — це засмічена свідомість. Треба подолати “синдром Тарапуньки”. Не називаю його “синдромом Сердючки”, бо синдром Тарапуньки сформований ще за радянської доби, аби висміяти малороса. І процес триває. У незалежній державі це неприпустимо. Ми повинні формувати блок законів, які дають можливість українській мові розвиватися, а не згортатися. Тоді відвоюємо все: й інформаційний простір, і книжковий, і всі інші.

Спілкувався
Петро АНТОНЕНКО